На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / Степан і Степанида

Степан і Степанида

  У кінці ХІХ століття молодий монах Почаївської лаври (в миру Сергій), приїхавши на гостини до батьків Филимона та Феодори Чернухів у село Борсуки, зустрів землячку, юну Уліту (Ульяну) і, не встоявши перед її вродою, закохався. Між ними спалахнуло взаємне, справжнє почуття.

  Як не вмовляв, страхав, соромив, закликаючи покаятись, закоханого ченця настоятель Лаври, не переконав. Довелося провести розстриг із чернечого життя і назавжди попрощатися з монастирською громадою. Зате порафіяни місцевої церкви Святого Миколая протягом багатьох років мали змогу під час церковної служби слухати його чудовий співучий голос у хорі на криласі.

  Наречена, донька Фавста Сидорука, з роду відомого тим, що її брат Федір пройшов нелегкий шлях від вчителя — до заслуженого лікаря України, депутата Верховної Ради УРСР, чесного, доброго, професійного хірурга від Бога, який все своє життя прожив у місті Ічня на Чернігівщині. Відомі також його сини — журналіст-міжнародник Аркадій та продовжувач батьківської справи, заслужений лікар України Фавст.

  У Сергія та Ульяни зростали чотири сини та дві доньки, серед них молодший — Степан, який народився у 1923 році. Після навчання у початковій школі, втративши батька, який помер ще молодим, хлопець на початку 1941 року навчався у рільничій школі в колишньому маєтку графа Ржевуського, пізнавав навики сільськогосподарської науки. Її директором був здібний, вмілий організатор, майбутній командир загону УПА Тимофій Басюк (Яворенко). Учневі особливо сподобалося вивчення справи ведення садівничої галузі. Згодом посаджені, щеплені та виплекані його руками плодові дерева даватимуть рясні врожаї у багатьох селянських садках борсуківлян.

  У 1942 році в списки людей для відправлення на примусові роботи в нацистську Німеччину з сім’ї Чернухів потрапив його старший брат Ісак, який мав дружину з малими дітьми. За нього поїхав дев’ятнадцятирічний Степан. Потрапив на військовий завод, де виготовляли гільзи для снарядів. Остарбайтери працювали від світанку до пізнього вечора, харчуючись баландою з брукви, проживаючи у холодних бараках. Подружившись з таким же невільником з Брянщини, зуміли втекти з цього пекла, але, помилившись з напрямком руху поїздів, опинились у західній частині рейху. Їх спіймали, якимось дивним чином не перевіривши, відправили в табір із суворішим режимом. Брянський товариш, маючи дивовижну здатність своїм поглядом відлякувати собак, якийсь час забирав миски собачої їжі від сторожових вівчарок, втамовуючи людський голод, але одного разу це помітив охоронець і росіянина безцеремонно повісили у центрі табору.

  Весною 1945 року бранців нацизму визволили англійські війська. Відправляючи в радянську зону, кожному видали кілька банок консервів, кусок тканини для дому. Поспішав Степан додому, але потрапив у червоноармійський запасний полк, спішно сформований для участі у війні на Далекому Сході. Проте, як відомо, на початку серпня 1945 року американці провели атомні атаки на японські міста Хіросіма, Нагасакі й радянське командування розпустило військову частину, а її склад відправили по домівках.

  Зійшовши з потяга на станції Ланівці, не очікуючи попутного транспорту, Чернух пішки, мов на крилах, поспішав до рідних Борсуків, хоч була ніч. Біля села серед рясних острівців верболозу зустрів кілька озброєних чоловіків, які, не розпитуючи, мовчки відібрали наплічник з англійськими гостинцями. Образа, смуток заполонили душу й серце. Бо ж так хотілося порадувати матір сувоєм іноземної тканини, а сім’ю почастувати англійськими продуктами.

  Вдома Степана чекало горе. Відійшла у вічність Ульяна, не повернулись з фронтів брати Ісак і Василь. Перший пропав безвісти, другий загинув у бою в січні 1945 року, похований на угорській землі. Залишилися хвора сестра Текля і Наталка. Та й вона незабаром, вивчившись на швею, переїздить у Чернівці. Довелося взяти на себе домашнє господарство, шукати роботу.

  У 1946 році його призначають листоношею в селі. У повоєнні роки ця посада була і популярна, і, разом з цим, приносила неприємні відчуття. Скромний, спокійний, з вразливим, добрим характером, молодий листоноша дуже переймався подіями, які ще зловісно дихали війною: похоронки чи сповіщення про зниклих безвісти приносили у сім’ї плач, сльози, лемент, а незаслужені погрози противників влади ятрили його молоду душу. І він звільнився.

  У новоствореному колгоспі запропонували посаду комірника. Тут зустрів свою долю, майбутню дружину Степаниду. Виросла вона у с.Вербовець, де в сім’ї Степана і Насті Хом’яків зростало двоє хлопців і троє дівчат. Через бідність, численну родину дівчина не могла продовжувати навчання після закінчення місцевої школи. Почула про курси трактористів, що діяли при Лановецькій МТС (машинно-тракторній станції) і разом з Надією Кулик та ще кількома землячками, долаючи пішки більше десятка кілометрів від села до Ланівців, навчалась і здобула привабливу на той час професію.

  Степаниду зарахували у першу в районі жіночу бригаду трактористок, яку очолювала нападівчанка Ганна Воронюк (Вигонна). На закріпленому за нею Т-54 дівчина обслуговувала борсуківські поля колгоспу ім.Сталіна. Спершу не було взуття, теплого одягу, ще й трактор без дверей. Але молодість, завзяття перемагали. Не раз сипались погрози й залякування, від чого серце стискалось тривогою, розчаруванням, неспокоєм.

  І ось настала мить, коли в гарячі весняно-польові будні комірник Степан Чернух покохав дев’ятнадцятирічну трактористку Степаниду Хом’як. У 1952 році вони одружились. З різними долями, характерами, об’єднані в молоде подружжя, ще й маючи схожі імена, мов голуб з голубкою звили міцну, спокійну сім’ю, де панували злагода і взаєморозуміння. Поки будували власну хату, перебивалися у найманих квартирах селян. Але палку любов пронесли крізь усе життя.

  Після реформування МТС Степанида Степанівна трудилася в буряківничій ланці колгоспу, робітницею на заводі залізобетонних конструкцій, а Степан Сергійович, маючи професію електрика, довгий час працював у Лановецькому РЕМі. Брав актичну участь в електрифікації сіл району, не обминув і рідних Борсуків. У ті роки часто через штормові вітри, негоду дерев’яні стовпи з електродротами не витримували натиску стихії, тому доводилося виїжджати не тільки в села району, а й в інші сусідні області. Жили в палатках або неопалюваних приміщеннях, харчуючись сухим пайком. Але працювали оперативно. С.Чернух добре знав і вміло використовував здобуті в рільничій бригаді знання та навики столярної справи. Маючи вдома власний столярний верстат, інструменти, виготовляв на замовлення односельчан предмети сільського вжитку.

  Подружжя Чернухів не цуралося своїх родин. Не поривали зв’язків із знаменитим Федором Сидоруком, який кілька разів приїжджав до них на гостини, а Степанида лікувалось у лікарні міста Ічня. Не забували двох братів та двох сестер, матір Хом’яків у селі Вербовець. Коли Степанида працювала в ланці, її сином Петром опікувалися родичі з Вербівця.

  Відійшли в інші світи Степан і Степанида Чернухи знаково — обидвоє у 81-річному віці, але дружина на 10 років  пізніше за чоловіка.

  По-різному склалася доля їхніх дітей. В ранньому віці померла дочка Галина, а в 47 років від хвороби відійшов Василь. У родовому гнізді залишились Наталія і Петро. Перебуваючи в армії, Петро листувався, а пізніше одружився з роботящою, скромною дівчиною з Житомирщини Ніною. Збудували власну оселю на землі, де колись стояла хатина прадіда Филимона Павловича і в ній виросло два покоління Чернухів. Дві їхні доньки Руслана та Іванка одружені, на радість дідусеві й бабусі зростає четверо онучат. Як здавна ще заведено у родинах, названі іменами родичів — Наталка і Степанко.

  Наймолодша Петрова сестра Наталія працювала в с.Великі Бірки, заміжня, там проживає досі, виховала дочку, має двоє онучат.

  Обійстя, збудоване ще руками Степана Сергійовича та Степаниди Степанівни Чернухів, збереглося. Оновлене, воно служить ПСП агрофірмі “Горинь”. Через дорогу, навпроти, неподалік від вуличної криниці, більше піввіку щедро дарує щороку ранні, дуже смачні плоди черешня, щеплена вмілими, добрими руками Степана Чернуха. Як пам’ять, на радість і задоволення дітворі та дорослим.

Григорій ВОЛЯНЮК.

с.Борсуки.

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

Самітник Ярмоген

  Ще кілька років тому мешканці сіл Нападівка, Борсуки, мабуть, не раз у недільну пору …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *