Історія-мемуари про те, як в березні мама з донькою з Тернопільщини подолали немалу відстань, втікаючи від війни за кордон. Страх, паніка і сором — все, що відчували в той час. Як українок прийняли в чужій країні, як вони призвичаювалися до нових умов, як волонтерили вдома і як продовжують допомагати ЗСУ в Німеччині — про це у розповіді 19-річної дівчини.
Звуки сирени, паніка, страх: війна перекреслила всі плани
Мене звати Яна, мені 19. Я родом з маленького містечка Ланівці Тернопільської області. І в моїй країні зараз війна.
24 лютого 2022 року російська федерація почала широкомасштабне вторгнення на територію незалежної України. Тому зараз український народ мужньо бореться за свою свободу та кордони. І цю мужність побачив весь світ. Світ підтримує нас, вірить в нас і допомагає нам.
Мій день 24 лютого розпочався приблизно о 6 ранку повідомленням від подруги: «Яна, вставай. Почалась війна». Через кілька хвилин у Львові пролунали сирени, на жаль, вони були не навчальні.
За кілька днів до цього, я, сповнена шаленою мотивацією знайти роботу і почати самостійне життя, приїхала до Львова. Я навчають у Національному університеті «Львівська політехніка» на факультеті журналістики. Оскільки, ще з початку наше навчання було дистанційним (бувало, звісно, коли нас і випускали трохи, щоб ми змогли більше дізнатись про студентське життя, але це було ненадовго), більшість часу я проводила вдома. У Львів приїжджала, аби зустрітись із друзями та весело провести час в гуртожитку. Коли приїхала цього разу, сподівалась, що моє життя кардинально зміниться. Так і сталось. Але ці зміни абсолютно протилежні моїм мріям.
Разом безпечніше
Страх і паніка — це перше, що відчула, коли почула звук сирен. Дзвінки від мами, тата, а потім і від брата: «Негайно збирай речі і їдь додому». Але паніка була не лише в мене. За лічені години після тривоги у Львові став просто неможливим рух будь-якого транспорту. Люди скуповлювали все в магазинах та їхали. Мені здається, в таких ситуаціях спочатку на думку спадає слово «їхати», а вже потім питання «куди?». Після обіду Львів трохи притих, я без проблем дісталась до залізничного вокзалу громадським транспортом. На вокзалі було людно. Більшість розмов, які я чула, були сповнені страхом та незвіданістю. А я думала про те, аби швидше приїхати додому. Мій поїзд прямував до Тернополя, звідки мене забрали мама разом із моїм дядьком. Брат поїхав на роботу за кордон за день до початку вторгнення, а тато ще раніше. Ми з мамою залишились самі у великому будинку. Неподалік від нас живуть бабуся з дідусем, тому ми щовечора були в них, бо разом безпечніше.
«Це точно закінчиться максимум через тиждень» — думала я, коли зі сльозами на очах дивилась новини. Мама теж постійно плакала. Новини ми дивились цілодобово, тому що був страх пропустити щось важливе. Але потім все ж ми старались частіше виходити з дому: допомагали плести сітки воїнам, купували продукти, мама разом із подругами пекла пироги та відносила в міський будинок культури. Також у нашій школі збиралось багато жінок, які гуртом ліпили вареники.
Чомусь я ніколи не любила своє місто. Для мене воно було мале і нудне, а я завжди хотіла чогось більшого. Однак у цій ситуації в мого міста були переваги: тиша, ніяких російських військ поряд. Проте, це не робило наш емоційний стан набагато кращим. Ми, як і кожен українець зараз, хвилювались й хвилюємось за нашу країну, за нашу армію.
Одне з найважливіших рішень: ми поїхали
Ми не знали, що буде далі, скільки це все триватиме і що чекає мою країну. «В мене були плани. Вони відібрали в мене майбутнє!». І я впевнена, ці слова говорив кожен. Мама постійно пила заспокійливі, а я просто старалась бути поряд. Іноді мені здавалось, що ми помінялись ролями, і тепер я – дорослий у нашій сім’ї. Але це не могло так продовжуватись. І тоді ми прийняли напевно одне з найважливіших рішень у нашому житті – зібрати валізи і поїхати. Я згідна, що є різні типи людей. Одні ніби «оживають» в стресових ситуаціях, не падають в паніку і прораховують кожен свій наступний крок. А є й інші, які не в змозі впоратись зі своїми емоціями і нервовою системою. Тоді легше знаходитись там, де почуваєшся в цілковитій безпеці.
Ми поїхали. Я і мама. Зібрали речі і сіли в машину. Мама боялась, бо не мала досвіду водіння в Європі. Але я її запевняла, що все вийде. В Німеччині були знайомі, які вже чекали нас. Бабуся з дідусем залишились: «А хто буде дивитись за господарством, приглядати за будинком і за вашим котом?». Так, кота, на жаль, ми не змогли взяти з собою.
Дорогою до Тернополя ми підібрали жіночку, біженку з Житомира. Вона розповіла, що в нашому місті її з родиною дуже добре прийняла літня пара, вони жили всі разом в їхньому будинку. Старенькі допомагали всім чим могли, не хотіли навіть взяти оплату за газ чи світло. І подібних випадків є безліч. Я щаслива, що в моїй країні багато таких хороших людей.
Майже всю дорогу до кордону з Польщею ми їхали мовчки. А коли звучали пісні, такі як Калуш «Додому», або «Місто весни» Океану Ельзи – в обох капали сльози. Ще в перші дні війни я створила плей-лист з українськими піснями. Чому я раніше їх не слухала? У нашій країні дійсно дуже багато талановитих виконавців.
Нам було соромно
На кордоні ми стояли 8 годин. Це ще мало, бувало і 2, і 3 доби. Знайомі розповідали про те, як мертвих дітей від голоду і переохолодження несли на руках. Ми теж бачили відносно те саме. Піший кордон, холод. Величезна кількість людей з маленькими діточками, закутаними в одіяла. На це страшно було дивитись. Автобуси привозили, висаджували людей і повертались назад. Нам було соромно. Соромно за те, що ми сидимо в машині, в теплі і комфорті, а вони стоять там, на вулиці. І невідомо, що їх чекає далі, куди їм іти? Нам з мамою було соромно навіть піднімати голову і дивитись в їхній бік, тому що ми не могли нічого вдіяти. Біженців багато. Ми не знали, чим їм допомогти. Але іноді не дивно, що в таких ситуаціях, коли в країні війна, людина думає в першу чергу за себе і за безпеку власної сім’ї. Не варто судити один одного за це.
Ночівля у польському прикордонному центрі для українських біженців
Польща нас зустріла тепло. На кордоні митники були дуже дружелюбні. У волонтерів, які зустрічали людей на пішому кордоні, мама розпитала про найближче місце, де можна переночувати. За 5 км від кордону є торговий центр, який повністю облаштували для біженців. Поляки подбали про все: спальні місця, їжа, засоби особистої гігієни, одяг, взуття. В середині приміщення було заставлене розкладними ліжками разом із одіялами та подушками. Було дуже багато людей, сімей з дітьми, котами і собаками. Волонтери були привітними і у них було реальне бажання допомогти. Я не змогла себе пересилити та взяти хоча б гарячого чаю. «Тут є ті, котрі потребують цього більше, ніж ми». Ми лише переночували, а наступного дня далі вирушили в дорогу. Величезна вдячність польському народу за те, що так гостинно приймають українців.
Це просто невеличка подорож, ми скоро повернемось додому
Ми прямували в Дортмунд (це Західна Німеччина). З Польщі виїхали приблизно о 8 ранку. Потрібно було проїхати ще 1200 км автобаном. Я ніколи не була за кордоном, хоча мріяла побувати в Америці, Франції, Італії. Але не уявляла, що подорожуватиму в інші країни, втікаючи від війни. Увечері ми вже були у Німеччині. Від нових краєвидів навіть трішки покращився настрій. «Це просто невеличка подорож, ми скоро повернемося додому», — заспокоювали ми себе. Опівночі дісталися Дортмунда, до квартири знайомої. Випили чаю, трохи поговорили, і втомлені пішли спати. «Що буде далі: чужина, не знаємо мови і правил цієї країни. Ми не вдома… Що нам робити?»
Як Німеччина допомагає українцям
У Німеччині надають безкоштовне житло українцям, виплачують соціальну допомогу, допомагають з пошуком роботи, а також пропонують курси німецької мови для тих, хто хоче залишитись. Зараз вони проходять на волонтерській основі, але зовсім скоро будуть офіційні (інтеграційні). Німецький народ привітний, дружелюбний і гостинний. Вони зі співчуттям ставляться до українців і готові допомогти будь-якими способами. Якщо чесно, щодо цього я приємно здивована. А ще, тут ми зустріли просто неймовірну жінку, яка стала частинкою нашої сім’ї, а ми – частинкою її сім’ї.
Перший період часу ми мали залишатись саме в цієї жінки (це родичка нашої знайомої, до якої ми приїхали в Дортмунд), аж поки нам не виділять окреме житло. Петра – німкеня, тому мені було страшно думати про те, як будемо розумітись, говорячи різними мовами. Але добре, що в сучасному світі є така штука як Google Translate. Як же ця програма виручає! Шкодую, що ніколи не вчила німецьку, а моя англійська на дуже слабкому рівні (до речі, тут майже кожен знає англійську, тому спілкуватись англійською – не проблема). Але ми розумілись, і це круто. Мама з Петрою навіть навчились спілкуватись особистою мовою жестів (виглядає це дуже весело). Житло нам знайшли відразу: маленька квартирка в центрі невеликого містечка, що за 45 км від Дортмунда. Тому в Петри ми переночували лише одну ніч. Наступного дня оселилися у нашій тимчасовій квартирці. Одразу ж до нас завітав власник будинку. Приніс лоток сирих яєць, поцікавився, як у нас справи і чи все влаштовує. Дуже милий чоловік. За оренду та комунальні послуги ми не платимо – все оплачує держава. Німці допомагають українцям, що дуже приємно.
Не важливо розуміти мову, коли молишся і співаєш про одне і те ж
В Хальвері (так називається містечко, де ми живемо) я знайшла нових друзів. Ізабель і Тімо – моя перша «німецька» компанія. Я живу поруч з церквою, куди вони ходять. Ізабель займається відеозйомкою і трансляцією служби в youtube, а Тімо грає на фортепіано в церковній групі. Я була в цій церкві не часто. З одного боку, тому що не розуміла ані слова; з іншого – я не так часто відвідую церкву. Але найголовніше: кожного разу, коли була в церкві, я чула тут молитву за Україну. І навіть не знаючи мови, добре розуміла її суть. Ми разом молились за кожного українця, за українську сильну армію, за кожного героя, за мир і спокій в моїй країні.
Знаєте, де б я не була – я завжди співаю. Співаю ще з малечку. Співала в дитсадку, а потім у школі, співала на різних обласних і районних конкурсах і пізніше на університетських заходах. І навіть тут знайшла можливість продовжувати цю справу. Почувши мій голос, Тімо запропонував час від часу співати разом з його музичним гуртом на службах, фестивалях, які проходитимуть в майбутньому. Я погодилась. Але сказала, що перша пісня, яку я виконаю, буде українською. Пізніше саме з українською піснею ми виступали на різних заходах.
Зворушлива зустріч українців, яку організувала місцева влада
Через деякий час, відколи ми з мамою переїхали в Хальвер, міська влада організувала зустріч усіх українців, які поселились у цьому місті. Прийшло чимало моїх земляків. Нас радо зустріла мерія та багато інших працівників з різних галузей. Вони запитували про інтереси кожного, а потім намагались знаходити варіанти і давати можливості для самореалізації. Насправді, охочих допомогти було дуже багато.
Зустріч проходила в приміщенні місцевої гімназії, тому не було дивно бачити зацікавлені погляди учнів. Але коли велика зграя дітей почала гуртуватись навпроти нас – це вже було дивно. Але нам пояснили: учні гімназії, разом із своїм музичним наставником, хочуть подарувати нам кілька пісень. «Це перший виступ за період карантину, не судіть строго», — сказав керівник. Діти виконували три пісні (німецькою, єврейською і англійською). Я не розуміла, про що перші дві, але англійська пісня називалась «В мене є мрія» (пісня про мир). Коли її почула, одразу почала плакати. Я не могла зупинитись. Тому що такі ж дітки, які зараз співають про мрію, в Україні ховаються у бомбосховищах, або взагалі помирають разом зі своїми сім’ями від ворожих снарядів, куль і знущань російських нелюдів. Маленькі українці також мали мрії, але їхні мрії забрали окупанти.
Пізніше мер запропонував українцям виступити зі своїми піснями. Стояло фортепіано, і я вирішила спробувати. Ніколи не співала без підготовки, а тим більше одночасно граючи на музичному інструменті. Але я навіть не вагаючись пішла, бо точно знала, яку пісню хочу заспівати: Океан Ельзи «Човен». Якщо ви її не чули – обов’язково послухайте, тому що ця пісня про мою рідну, сильну, незламну і квітучу Україну. Також ще виступила сім’я українців з піснями-молитвами. Загалом, це був хороший захід, за що велика вдячність організаторам.
Такою гордою, що українка, я не була ще ніколи
Пройшло вже майже три місяці, відколи ми з мамою живемо в Німеччині. Тут маємо можливість бачитись із татом та братом – це круто. Стараємось допомагати ЗСУ, пересилаючи гроші волонтерам на потреби армії. Мамі обіцяють допомогти з офіційною роботою, а я відвідую уроки німецької, дистанційно навчаюсь у своєму університеті, час від часу співаю із церковним гуртом. Стараємось не сидіти на місці: вже побували в Амстердамі та на березі Північного моря в Нідерландах. Дуже хочу побачити світ. І де б я не була, всюди бачу українську символіку. Прапор, який майорить навіть на човнику, що плаває і проводить екскурсії для людей в Амстердамі, – український. Завжди любила свою країну, але такою гордою, що я – українка, ще не була ніколи. І я хочу кричати на весь світ: «Гей, а я з України — найпрекраснішої країни в світі!».
Ось така невелика історія нашої вимушеної подорожі до Німеччини. Я не знаю, що мене чекає в майбутньому, але я точно знаю, в якій сукні я приїду у свою рідну країну на День нашої перемоги.
Яна ВОЗНЮК,
студентка факультету журналістики НУ «Львівська політехніка».
