Головні новини

Сільський вчитель

«Наш народ потребує вчених людей, потребує інтелігенції»

(Улас Самчук)

  Щоразу, коли він ішов дорогою через Борсуки в сусіднє село Синівці (2 км), завжди привертав увагу в зустрічних селян. Літній, середнього росту, з худим, обвітреним обличчям чоловік був одягнений ошатно, зі смаком. Незмінною річчю в руках був жовтий портфель. Йшов статечно і в кожному русі відчувалась шляхетність, інтелігентність. Багато людей з навколишніх сіл його знали, колишнього директора Синівецької восьмирічки, вчителя Порфирія Макаровича Найчука. Знали і шанували, бо навіть у радянські часи часто звертались «пане».

  Народився Порфирій Макарович на зорі войовничого ХХ віку — 26 лютого 1905 року у мальовничому, спокійному селі Татаринці Кременецького повіту у сім’ї незаможного селянина. Правда, завдяки дідові, жили у великій, добротній, з єдиним на селі ганком, критій бляхою хаті, чим пишались і різнились серед односельців. Між сестрами Доменікою і Меланією, братом Олександром (помер у юному віці) Порфирій був у батьків середущим.

  Коли розпочалася Перша світова війна, в селі лютував тиф і, напевно, від нього у 1910 році помирає батько Макар. Не обминула хвороба і сина, але молоде тіло побороло недугу. Мати Олександра важко сприйняла втрату свого чоловіка. Обтяжлива селянська праця без господаря, що лягла на жіночі плечі, біль, жалоба глибоко запали в її душу, ятрили нервовий стрес. Вона злягла і, пролежавши в муках 15 років, так і не піднялася з постелі. Довелося Порфирію жити у старшої сестри Доменіки, де й пройшло дитинство.

  Навчаючись у церковно-приходській школі, хлопець виношував єдину мрію — здобути належну освіту. Для сільських дітей, ще й українців, дорога до знань була за часів Речі Посполитої важкою або закритою. Лише, як промінець сонця, просвічував шлях до Кременецької української приватної гімназії ім.І.Стешенка. Розташована у невеличкому, старому будиночку на тодішній вулиці Гірній, тільки вона могла дати доступні знання дітям незаможних селян, середняків та ремісників. У 20-30-ті роки минулого століття сюди з’їжджалися щорічно 250-300 майбутніх студентів.

  Як згадував її колишній гімназист, відомий письменник У.Самчук: «Єдина гімназія, яка трималася, але дуже вбого, без права, без засобів, належного приміщення… без державної підтримки, без дотацій». Зате там формувався український інтелігент-патріот, бо в стінах закладу була віками зібрана мудрість. З неї виходили майбутні будівничі незалежної України, воїни у боротьбі за її волю, як, наприклад, синівчани, колишні гімназисти Іван Волохатий та Костянтин Гринь, які воювали у повстанському загоні «Яворенка».

  І ось Порфирій разом зі своїм товаришем однофамільцем Іваном успішно вступають у цей храм науки. Проживали у холодній кімнатці гуртожитку гімназії на старовинній вулиці Туніки. Допізна засиджувався при гасовій лампі над книжками, а днями у тісному приміщенні класу не тільки навчався науки, а й разом з іншими брав участь в колективних читаннях, диспутах на теми творів відомих на той час українських письменників, політичних діячів.

  Бідно одягнений, в холодному взутті, гімназист Найчук час від часу пішки долав десятки кілометрів шляху через снігові кучугури на холодні осінні дощі й вітри, озираючись назад — чи не їде підвода, чи не підвезе, до рідні за харчами, чимось допомогти. Давалась інколи взнаки з дитинства хвороба і він у вільний час підліковувався у лікаря Божка в Ланівцях.

  Навчаючись в гімназії, селянський син, мов губка, вбирав у себе нове, невідоме досі, але найбільше захоплювали предмети з української мови та літератури і математики. З кожним роком у Порфирія сформовувався новий світогляд, утверджувалися переконання, поглиблене розуміння суспільної ситуації, національне й політичне зростання.

  Після успішного завершення навчання в гімназії, у 1935 році Порфирія Найчука направляють вчителювати в Буглівську початкову школу, де панувала польська мова. Він навчав сільських дітлахів української мови, знайомив з літературою українських класиків та творами національно-патріотичних постатей. У вікнах селянської хати, де квартирував учитель, часто каганець світився допізна. Готувався не тільки до уроків, а й розширював свій кругозір, одержуючи україномовні видання «Свобода», «Волинська громада», «Народна справа» та інші. Купував різноманітні книги, згодом зібрав у велику домашню бібліотеку.

  Подумки линув до своєї рідні і, знаходячи вільний день, пішки долав далеку дорогу в рідні Татаринці, щоб, викроюючи зі своєї скромної платні, дати сестрам гроші чи фізично попрацювати.

  Через 6 років молодого вчителя призначають у школу с.Синівці, ближче дому. Буглівські школярі дуже шкодували за ним, за його дохідливими, мудрими, пізнавальними уроками.

  Нову Синівецьку початкову школу збудували громадою, з невеликою допомогою польської влади. З роками вона переросла з шестирічної до восьмирічки. У цьому селі молодий вчитель покохав голубооку, з русявим волоссям і круглим, білим обличчям красуню Євгенію, з відомого роду полковника УНР Василя Чабая. Побравшись, подружжя звило сімейне гніздечко, де панували повага, взаєморозуміння, доброзичливість і віра в добро. Коли чоловікові дали направлення вчителювати у Вишнівецькій ремісничій школі, дружина поїхала з ним, щоб бути поряд. Там народилась перша дочка Лариса, яка піде батьківською стежиною, здобуде професію вчителя, навчатиме дітей української мови та літератури, очолить районне методоб’єднання на Збаражчині. Зараз проживає в селі Колодно, що на Збаражчині.

  Через стан здоров’я чоловіка сім’я Найчуків повертається у Синівці, де, підлікувавшись, Порфирій Макарович очолює колектив школи. Час був повоєнний і війна залишила багато скалічених родин. Вчителям доводилося ходити від хати до хати переписувати дітей до школи. Не всі діти погоджувались навчатися, бо ж самим, залишившись старшими вдома, треба було давати якусь поміч в сім’ї, а переростки вважали запізнілим навчатись. Проте, завдяки роз’ясненням, класи наповнювалися до 30 учнів. А через різні причини сюди йшли навчатись із сіл Думанинка, Бережанка, Великі Кусківці, Борщівка, Борсуки.

  Для навчання бракувало підручників — кілька на весь клас, зошитів — писали в одному з кількох предметів, а через відсутність приладдя, уроки малювання не проводились.

  Завдяки вчительському колективу разом з директором П.М.Найчуком, який складався з ентузіастів,  трудоголіків, ерудитів, відданих своїй професійній справі, культурно освічених, які жертвували своїм особистим життям, отримуючи мізерну оплату, школа успішно працювала. Теплим словом колишні учні згадують директора, вчителя української мови та літератури Порфирія Найчука, математика Ананія Гавришка, хімічку, східнячку Тетяну Кот, вчительку німецької мови, переселену по операції «Вісла» Ангеліну Горольську. Як згадує колишній учень, вчитель-пенсіонер П.П.Андрійчук: «Прикладом для нас був Порфирій Макарович. Завжди приходив у клас охайним, у випрасуваному одязі, до блиску начищеному взутті. Справжній інтелігент. Уроки проводив спокійно, дохідливо, тож легко засвоювався матеріал. Був вимогливим, але справедливим. Хотілося з нього брати приклад».

  Книги у його домашній бібліотеці не залежувалися: приходили читати чи брати з собою, навідувались й односельці. Він володів і користувався польською, латинською, російською та французькою мовами. У ті часи поповнилась новими членами сім’я Найчуків: народились друга дочка Галина та син Ігор. Галина, як батько, стала вчителькою, сьогодні проживає у Львові, а син Ігор, закінчивши будівельний технікум, працював на будовах Львівщини. Помер у 2004 році.

  Сільські освітяни, крім вчителювання, мали ряд громадських доручень, якими не скупилась влада. Закріплені по десяти хатках, вони ходили від хати до хати, підписуючи позику, агітуючи на вибори чи роз’яснюючи політику партії та уряду. Вони, як ніхто, знали життя селян, їх уподобання, настрої. Добросердечний, пізнавши на собі сирітську долю, Порфирій Макарович піклувався своїми родинами як міг, допомагав грішми, фізичною працею. Маючи хист до столярства, майстрував дерев’яні побутові вироби, доглядав невеличкий садок. У різні доби чи роки до нього за порадами, допомогою, роз’ясненнями йшли селяни. В розмовах з політичних питань П.Найчук був стриманим, але, як розповідають старожили, «правда аж виривалася на зовні, в словах відчувалось мрійливе прагнення бачити вільну Україну».

  Протягом півстолітньої освітянської праці, сільський вчитель П.М.Найчук дбайливо засіяв добірні зерна знань кільком поколінням, які виросли помітними постатями в суспільстві. Виплекані ним три майбутні директори загальноосвітніх шкіл: О.І.Закидальський, Г.Н.Сташук, П.Г.Когут, вчителька «Відмінник народної освіти України” М.М.Хаблюк, інженер-будівельник, учасник будівництва Асуанської ГЕС в Єгипті О.Й.Дульський, письменник Т.І.Сергійчук, лікар «Відмінник охорони здоров’я України», член НСЖУ В.М.Кучма та багато інших.

  У свої прожиті 73 роки, Порфирій Макарович Найчук відійшов в інші світи у 1978 році. На синовецькому цвинтарі він покоїться поряд з вірною, люблячою дружиною.

  Григорій ВОЛЯНЮК.

с.Борсуки.

  На фото: П.М.Найчук з учнями школи с.Синівці. 1968 рік.

Про нас Голос Лановеччини

Перевірте також

На перехресті тривог і надій

  Ця довга, глинобитна хата у 50-ті роки ХХ ст. приваблювала кілька поколінь борсуківлян. В …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.