Андрій Смик з Молоткова навчався на фельдшера у Кременецькому медичному фаховому коледжі імені Арсена Річинського, здобув ступінь магістра в Рівненській медичній академії і тринадцять років надавав медичні послуги в рідному селі у фельдшерсько-акушерському пункті. Всі земляки знали: у будь-яку хвилину при потребі можуть звернутися до свого лікаря й отримають фахову допомогу. Одружився і разом з дружиною Тетяною втішаються донечкою Соломійкою, яка росте завзятою, бойовою. Правда, сонячні світлі надії в родині дещо затьмарені хворобою дружини. Та Андрій мужньо бореться з життєвим випробуванням. А коли на рідну землю напав агресивний сусід, записався у територіальну оборону. Через день його направили в підрозділ Збройних Сил України. Вдосвіта, о 6.10, дзвінок до мами: «Я у Львові». Вона заридала. «Не плач. І не кажи, де я, бабі…». А бабусі Наталі 87 років, і вона дуже любить внука та переживає за нього. Тож довелося придумати причину, чому Андрія нема вдома. Проте недовго протрималася таємниця. Роман Манько, лікар із Білозірки, привіз ящик яблук: «Це для наших хлопців в зону бойових дій…», і це почула бабуся, яка тепер ще більше переживає та молиться за внука.
Андрій — єдиний син у мами Орислави. Життя так склалося, що вона самотужки його виховувала, всю любов і турботу віддавала. Працювала молодшою медичною сестрою в неврологічному відділенні районної лікарні, разом з батьками вела домашнє господарство, а у вільний час, як і багато співучих молотківських жінок, знаходила душевний відпочинок у хорах — сільському і в церковному.
У 1943 році були безневинно знищені з родини Орислави її дід Мефодій Мосейко та його три сини Іван, Степан, Павло, батькові брати, які спочивають в одній могилі разом з сім’єю Кравчуків. Виростала вона разом із сестрою Галиною та братом Миколою, а батьки передали їм свою працьовитість, твердість віри, прагнення творити добро і міцно стояти на своїй землі.
Війна, як темна хмара, накрила нашу землю. І нам, миролюбним українцям, знову доводиться захищати свою вітчизну. В Афганістані воював син бабусі Наталі Коля Мосейко, де поряд був надійний товариш Руслан Матвійчук. Миколу поранили. Після лікування два тижні перебував вдома. Серед тих, хто проводжали його на вокзалі, була і Марійка, дружина Руслана. Підійшов поїзд із зіркою: «Пора прощатися!». Це все в пам’яті, але те, що пережив Микола, не порівняти, за його словами, із теперішніми звірствами московських окупантів. Його тривожить питання: «Чому нам все життя треба воювати?». І завжди запитує, чи дзвонив Андрій.
А Андрій певний час перебував у Яворові. І коли росіяни обстріляли крилатими ракетами Яворівський полігон – він був там. На щастя, не постраждав, хоча військова форма в той день була залита кров’ю. Після цього три місяці служив у Малині і більше місяця – у Сєверодонецьку. Проте додому телефонує: «Я в частині, у Черкасах…», а насправді… Про фактичне перебування сина мама може лише здогадуватися. А про випробування, страшні будні війни дізнається від воїнів-односельців. Тарас Стаднік був поранений і трохи перебував вдома. Десь неподалік підрозділу Андрія воює і Віктор Полєха.
Андрій же міг і не йти на війну. Та це не про нього: священний обов’язок мужчини, вважає, — захищати свою родину і батьківщину. А за нього моляться рідні, друзі, односельці. Передають йому і побратимам передачі з продуктами, ліками, засобами гігієни – підтримують, чим можуть. А мама Орися лягає і встає з молитвою, надіючись на Бога, що залишиться її єдиний син живим і здоровим.
А найбільшою втіхою і радістю вдома для всіх є Соломійка. Вона знає, що її татко воює з ворогами, додому приїде на танку. Але довго не приїжджає, бо «танка вкрали цигани». 1 липня Соломійці виповнюється три рочки. Татко привітає свою дорогу донечку, вибравши слушний час, по вайберу, хоча дуже хотів би в цей день бути поруч із донею, пригорнути її, та заради неї, її світлого майбутнього Андрій на війні. А Соломійці висловлюють побажання прабабуся Наталя, дідусь Коля, бабуся Галя з родиною із Білки, бабуся Орися, мама і всі близькі родичі. Хай же щасливою буде доля Соломійки, щоб зростала здоровою, розумною і приносила рідним радість і потіху. А татові, коли вивчить віршик, то скаже:
Повертайся, татусю, скоріше,
Вся родина на тебе чекає.
Ми з тобою ще вивчимо вірші,
Переможе народ наш, я знаю!
Я люблю тебе дуже, мій татку,
І молюся за тебе до Бога.
Та Небесного Тата прохаю:
“Отче Наш, нам пошли перемогу!”
Марія РОМАНЧУК
