На головну / ПОДІЇ / ЛАНОВЕЧЧИНА / Щемлива зустріч через 45 років

Щемлива зустріч через 45 років

  Історично у нашому краї складалося так, що у ХХ ст. село Борщівка в плані освіти вважалося найпопулярнішим. Цікаво, що до середини 1970-их років тамтешню середню школу закінчували й отримували атестати зрілості юнаки та дівчата з навколишніх сіл. Ходили туди до школи ті, що народилися в період до 1950-их років. Археологічні знахідки засвідчують, що із сивої давнини села навколо неї мають свої мальовничі місця. Особливо такі приваблюючі краєвиди були понад тихоплинною Горинню, а тому ставали улюбленими місцинами для розташування поселень наших далеких пращурів і в Передмірці, і в Борсуках, і в Борщівці, і в Великих Куськівцях, і в Синівцях тощо. Отож саме Борщівка у повоєнний час розташована була там, де сходилися межі тогочасних адміністративно-територіальних одиниць Шумського, Ланівецького та Збаразького районів. Саме тому в повоєнні десятиріччя, беручи до уваги таку територіальну особливість, транспортну перевагу саме Борщівка у далекий 1951 рік була обрана місцем побудови десятирічки. В комуно-радянській плановій системі було визначено, що саме у ній мали навчатися учні з сіл. Сюди були «приписані» діти з  Великих та Малих Вікнин, Передмірки, Чайчинців, Маневого, Пищатинців, Підгайців, Кудлаївки, Великих та Малих Куськівців, Юськівців, Борсуків, Синівців та й самого того села, Борщівки. Багато відомих людей вийшли із тої Борщівської школи. Не претендуючи на їх всеохопність варто відзначити, що там навчалися відомі особистості, серед яких відзначимо великокуськівчан: митця Володимира Шмигуна (1947), природолюба Костянтина Чернеця (1947-2017), а також з Рудки, що біля Передмірки, відомого львівського архітектора Миколу Кошла (1947) та інших. Знаємо також, що інколи тихоплинна Горинь, а точніше відомий здавна на ній Борсуківський став, ставали місцем школярських трагедій. Так було на початку 1960-их років, коли великокуськовецькі школярки, перебуваючи на шкільній «практиці» влітку випасали шкільних гусей. Через недогляд шкільної адміністрації втопилися Радавець Леся та Солонина Клавдія. Тогочасний дитячий спогад про їхній величавий і тужливий похорон для села залишився у мене на все життя. В пам’яті і тризна за юнками, що передчасно пішли від нас, яка відбулася у недобудованій ще на той час хаті Сергія Дубчака, зятя Радавців, які за комуно-радянською операцією «Вісла» стали куськівчанами.

  Та повернемося до часів пізніших. Так, з початку 1970-их років село Борсуки, як це й було традиційно, ось вже чи не третє сторіччя, знову стає шкільним центром для околичних по відношенню до нього сіл. Тільки тут вже малися на увазі Синівці, Великі Куськівці і навіть в перші роки Передмірка та Снігурівка включно з Ришківцями. Останні села були долученими до цієї школи лишень у певні роки, допоки не набули власних десятирічок. Прекрасна двоповерхова школа завдяки висококваліфікованим педагогам, які у Борсуках ніколи не переводилися, дуже швидко стала справжнім освітянським центром. Першим директором її став великокуськівчанин Гнат Диментійович Войтко (1931-2008). Його біологія подобалася всім, а «геліотропізм» або «ріст до сонця» чомусь запам’ятався мені найбільше. До слова, опрацьовуючи історію села, встановлено матеріали про ще одного вихідця з цієї родини Аверкія Войтка, також учня борсуківського двокласного училища, а згодом духовної школи й Київської богословської семінарії. Аверкій Іванович, як священник, разом із своєю сім’єю був репресований на кару смерті «за віру в Бога». Стигне у жилах кров, коли читаєш пожовклі сторінки «карної справи» 1930 року відносно о.Аверкія, попаді та їхніх п’ятьох дітей, створеної «прокурорами», «слідчими», «спецорганами ГПУ», нав’язаної українцям комуністичної, читай фашистської влади, яка таки тоді чи не найбільше дружила з нацистською Німеччиною та її фюрером Адольфом Гітлером. Та про це потрібно писати окремо, а тому скажемо, що перший випуск відбувся 1975 року. Це були учні 1958 року народження. Наш випуск був у 1976 році вже другим. З нами вже не було учнів із Передмірки, Ришковець, Снігурівки. Були учні з Борсук, В.Куськовець та Синовець.

  З нагоди 45-річчя цієї пам’ятної для нас події у переддень 30-річчя Незалежності України зібралися ми в гості до своєї школи… Багато приїхали з різних країв до рідного з дитинства краю, сіл, де народилися, виростали, пішли до школи і вчилися грамоті й життю.  Тут кожен набирався  юначих сил, мудрості, ґречності, освіченості й досвіду. Всі разом ми зростали, мужніли й пішли у «світ широкий», щоб жити, працювати й ростити інші покоління. Хоча й життя бере своє та й невпинний час і повсякденна метушня дорослого життя не завжди сприяли зустрічам, та ось тепер ми знову стали як колись — однокласниками!

  У настанні такої нагоди нам всім сприяли Оля Петраш (Пальчик) з Лановець і Марія Жигайло (Ковальчук) з Києва. Школа привітно відчинила свої двері. Зібравшись на другому поверсі в фізичному кабінеті, що поруч із нашою класною кімнатою, де якраз завершувалися ремонтні роботи перед початком 46-го навчального року, ми поринули у спогади. Деякі з нас не змогли приїхати через різні причини, а багато вже й немає з нами і не тільки вчителів. Відійшли у вічність славної пам’яті однокласники та однокласниці: Василь Шамко (1959-1986), Володимир Чернух (1959-1995), Микола Шамрай (1959-2009), Валерій Лащенко (1959-2013), Володимир Бельма (1959-2013), Сергій Ліщук (1959-2020). Царство їм небесне і вічна пам’ять.

  Ми переглянули відеофільм, режисерувала який 20 років тому М.Жигайло. Вона разом зі своїм чоловіком зуміла зафільмувати нашу зустріч на 25-річчя випуску. Ми тоді ще зібралися майже усім класом та з вчителями Юлією Феофанівною Янюк (класний керівник і вчитель української мови та літератури), Гнатом Диментійовичем Войтком (директором і вчителем біології), Марією Хомівною Коцюрбою (вчителем географії), Олександром Івановичем Янюком (вчителем математики), Володимиром Миколайовичем Лісанковим (вчителем фізкультури) та ще, як і тепер, також з Іваном Пилиповичем Прибитом (вчителем фізики), Ніною Андріївною Андрощук (вчителем російської та німецької мов). Тобто на цій зустрічі були тільки І.Прибит та Н.Андрощук. Згадується, а з фільму видно, як у 2001 році Юлія Феофанівна знову, хоча вже була на пенсії, організувала святково прибраний клас. І коли ми в якості випускників зійшлися до класу, то пролунав шкільний дзвоник, а за ним ввійшли вчителі і до нас прийшла Ю. Янюк з класним журналом з архіву в руках. Все це видно на екрані, у фільмі. Потім були наші і вчителів спогади, виступи, привітання, побажання. Урочистий тон події завдала Юлія Феофанівна, яка відразу ж відновила «робочу обстановку» в своєму класі. Тобто саме ту атмосферу, що була колись у нашій школярській юності в тій же «нашій» класній кімнаті…

  Тепер, у 2021 році ми всі осиротіло займалися організацією зібрання тогочасних школярів. Тепер вже сивочолими прибули на зустріч Ольга Петраш, Аркадій Шелест, Володимир Ткачук, Марія Жигайло, Марія  Дробоцька, Катерина Губернаторова, Віктор Янюк, Руслан Баран, Михайло Малюта, Леся Семчук, Павло Козло, Алла Якимчук, Валентина Петросюк, Григорій Гривас. Усі цікаво коротенько розповідали про свій і кожного життєві шляхи вже не просто дорослих, а й навіть пенсіонерів-однокласників. Всі стали змужнілими не тільки батьками, а й дідусями та бабусями. Саме тому охоче ділилися своїми власними спогадами й фото. Кожен з присутніх поринав спогадами у шкільні роки, згадками добрим словом про незабутніх для нас вчителів. Ну, а педагоги зі «стажем ветеранів» школи І.Прибит та М.Андрощук навіяли бентежні згадки про нас, ще учнів, і звичайно ж про колег — вчителів.

  Цікавим був телефонний дзвоник-місток із українським Кримом, де у загарбаному в результаті аншлюзу після Сочинської олімпіади, як колись після Мюнхенської, фюрерами-фашистами і тепер такими ж зі сходу, мешкає Анатолій Гродський. Також відбувся діалог із Лук’яном Солониною, що тепер мешкає у Вінниці. З телефонної розмови знаємо, що серйозно захворів Леонід Гомелюк, а тому з Тернополя не зміг прибути на зустріч. Із Запорізького краю не було також в цей карантинно-ковідний час Ольги Тетері.

  Минають дні, спливають роки, проходять десятиріччя, та спогади про шкільні роки, пізнання нового й незвіданого, освітні програми та наша у них участь завжди є хвилюючими. Бо ж час спливав безупинно, змінювалися цілі суспільно-політичні й адміністративні епохи, впали державні устрої, нав’язані нам зовні, народилися нові держави, до невпізнанності змінилися зовнішні обставини і т.і. Через все це пройшли наші етапи життя та незмінним залишаються спогади про шкільні роки, дитинство, юність і зрілість. Для мертвих  — наша пам’ять…

  Тож нехай нам усім щастить в періоді поміж новими зустрічами у Борсуківській школі!

Руслан БАРАН, випускник Борсуківської СШ-1976, Борсуки-Ланівці-Львів, 2021

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

Міська рада відстоює права громадян не лише в сесійних, а й судових залах

  У попередньому номері «Голосу Лановеччини» була опублікована стаття під назвою «Спочатку шлагбаум, тепер — …

Один коментар

  1. Руслан

    Дякуємо редакції та її Головному редактору за публікацію! Нових злетів, очолюваній Вами й нашій газеті!
    Пропоную всім нам передплатити її на новий рік…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *