У магазині — багатолюдно. Один підбирає той чи інший товар, інший поповнює рахунок мобільного. Зирк — у куточку стоїть знайома одинадцятирічна дівчинка (ровесниця мого правнучка). Спостерігає, як власниця, її мама, обслуговує відвідувачів.
Як кажуть, нарешті хмари розійшлися. Аж тут запримітила мама свою доню.
— Чого ти хочеш? — запитала. — Чому мовчиш?
— Я ж не буду заважати, коли ти працюєш. Я тобі вдома казала, що йду на іменини.
— А-а-а, забула. Зараз.
Взяла гаманець і відрахувала три сотні.
— Ще мені на морозиво, — несміливо попросила Аліна.
— На і тобі — ще накинула п’ятдесятку.
— Дякую, мамо, — щаслива дівчинка залишила магазин.
Наступного дня зустрічаю цю красунечку.
— Як іменини пройшли?
— Класно, кльово!
— Де справляли?
— В ресторані.
— І що подарували?
— А Ви що, не знате? Зараз нічого не купують, гроші дають.
— Ти, мабуть, найбільшу суму подарувала?
— Ні. 400 гривень вручив друг іменинника Сашко.
— І скільки вас було?
— Всіх — шестеро. Ще четверо дали по 200 гривень.
— А в кого ж день народження відзначали?
Вона майже пошепки відповіла і до-ала, що його бабуся в Італії.
— Пока-пока, я побігла, мене подружка чекає.
Анастасія ДІДЕНКО.
