В 41-річного Богдана Фольварочного три роки тому важка хвороба забрала життя дружини, з якою у парі були всього 5 років. У вдівця залишилися півторарічна Катруся і п’ятирічна Мартуся. Але він не зламався, взяв себе в руки, твердо вирішив жити далі, незважаючи ні на що, задля дітей. Сьогодні, 19 лютого, Мартусі виповнилося 8 років, Катрусі у вересні минуло 4 роки. Дівчатка позитивні, дуже люблять свого татуся і горнуться до нього.
Хвороба підкралася в родину Фольварочних несподівано. Богдан і Оксана насолоджувалися життям, тішились донечками (Катрусі було 9 місяців, Мартусі — 4 роки), вели домашню господарку. Оксана захворіла раптово: задушливий кашель, біль у горлі та спині, безрезультатне лікування, тубдиспансер у Тернополі, аналізи, бронхоскопія і — невтішний діагноз — рак 3-го ступеня. Розпочалася боротьба за життя: обстеження та лікування у Тернополі, Івано-Франківську, Києві, кілька хіміотерапій виснажили організм молодої мами. Хвороба прогресувала дуже швидко, жінка згасла, мов свічка, всього за сім місяців. Їй було лише 38.
У березні минає три роки, як не стало Оксани, але біль втрати не вщухає досі. Проте, як говорить сам Богдан, намагався поринути з головою в роботу, приносити додому побільше позитиву, щоб тільки дівчаток не засмучувати. В той час займався будівельними і ремонтними роботами, а ще вдома чимала господарка — корови, свині, різноманітна живність, декілька гектарів поля. Є біля чого поратися. Вагома підтримка для нього — мама Ліда. Незважаючи на вік (71 рік) допомагає у вихованні внучат, дбає про те, щоб завжди були ситі та виконує всілякі дитячі забаганки, дуже любить їх і шкодує. Не відмовляє у підмозі теща Ольга. Коли потрібно, допомагає з дівчатками, забирає їх до себе, підсобляє, чим може, адже внучата — найцінніше, що залишилося у неї від доньки.
З середини грудня 2020 року Бог-дан працює старостою Нападівки. Каже, роботи додалося. Є безліч задумів, планів для покращення інфраструктури і розвитку села, які хотілося б втілити. Але велику роль відіграє людський фактор, інколи руки опускаються, не хочеться нічого робити, адже як би не старався, людям все одно не догодиш. Та попри зайнятість завжди знаходить час для своїх кровинок.
Як співається у пісні: «Тато може все, що завгодно, тільки не може мамою стати». Й направду, Богдан старається, щоб його донечки не почували себе обділеними і не були гіршими, ніж інші діти. Купує одяг такий, щоб подобався їм, іграшки, завжди на столі є фрукти, вітаміни, смаколики. Водночас говорить і про те, що інколи й прикрикнути доводиться у виховних цілях, але відразу про це шкодує. Дітвора з нетерпінням чекає тата з роботи, а коли приходить, сідають на коліна, міцно-міцно обіймають за шию і щось щебечуть. До речі, спати лягають тільки з татом, і це навіть не обговорюється.
«А що вміє ваш тато?» — запитую в дівчаток. «Тато може все, і навіть сніданок приготувати», — відповідає Мартуся. Бідкається чоловік, що ніяк не вдається навчитися заплітати колоски. Але косички, хвостики і «мальвінку» вже робить вправно. Донечки щодня роблять розвантажувальні хвилинки для татуся. Дівчатка називають це «подуріти». Без таких дурінь не обходиться жодного дня. Влітку ж влаштовують татові своєрідні легкоатлетичні змагання. Мартуся їх завжди виграє з великим відривом. Також залюбки їздять разом купатися на ставок.
Про це неодноразово в розмові чула від Богдана. «Щоб були милосердними, добродушними, допомагали старшим. Хочу, аби навчилися жити в мирі і злагоді, стояли «горою» одна за одною, бо ж найрідніші у світі», — додає. Сестрички дуже різні. Катруся — ніжна, м’якосердечна, мазулька, а Марта — бойова, спортивна, наполеглива, вміє за себе постояти, любить гімнастику.
Велику увагу Богдан приділяє навчанню. І хоч Марта тільки в другому класі, на підготовку домашнього завдання щодня затрачають півтори години. «Тато хоче, щоб усе було ідеально», — обурюється дівчинка, але уже звикла вчитися добре, так, як він вимагає.
«Де наша мама?» — запитує в Мартусі тато. Дівчинка, схиливши голівку, сумно відповідає: «На небі, вона бачить все, що ми тут робимо, як себе поводимо, чи слухаємо старших…». Інколи спогади з раннього дитинства нахлинуть на дівчинку, починає плакати, бо ж пам’ятає свою матусю, її ніжність, ласку, посмішку. І так би хотілось, щоб вона була поруч… Тоді мокріють оченята й у Катрусі. Хоч вона зовсім не знає рідненької, однак почувши слово «мама» сльози течуть мимохідь. Але це лише хвилинна слабкість, потім дівчатка знову граються, бешкетують.
Про що мріє? — цікавлюся у співрозмовника. На що, усміхнувшись, відповідає: «Побачити, як дівчата виростуть, одружити, щоб було до кого прихилити голову на схилі літ. Щоб росли здорові та щасливі. Головне, аби їм було добре, тоді я буду спокійний».
Олеся МЕЛЬНИЧУК.
