Одного празникового вечора господар будинку у селі Великі Кусківці, де я квартирував, глянувши на щедрий наїдками стіл, стиха, мов до себе, мовив:
— В роки війни їжа часто снилася мені ночами…
Я попросив Йосипа Якимчука, ветерана Другої світової війни, колишнього солдата будівельного батальйону, детальніше розповісти про це. Крім інформації, що червоноармійці голодували в той час, більше нічого дізнатися не вдалося. Не дивно, адже йшов 1970-й рік — рік радянської доби.
Пізніше, пишучи статтю про батька і сина Юзюків, мобілізованих весною 1944 року в Червону армію, коли обидвоє потрапили в один із будівельних батальйонів, я ще раз почув про голод солдатів. Перебуваючи у військовій частині в місті Борисоглєбськ Воронезької області, військові у непомірній фізичній праці при недостатньому, неякісному харчуванні виснажувались, хворіли. Батько, Василь Максимович, як міг, оберігав сина Миколу, віддаючи повністю або частково свій солдатський пайок, варив з різнотрав’я їжу, щоб вижив єдиний спадкоємець.
Хтось доніс у штаб, що Юзюк краде продукти для сина. Покарання не забарилось: старшого на світанку відправили на роботу у віддалену ділянку лісу — на лісозаготівлю, а молодшого — на фронт. Микола рідко надсилав листи, а пізніше зовсім припинив. Вже повернувшись після війни додому, Василь Максимович дізнався, що син “впав смертю хоробрих в боях з фашистськими загарбниками 5 лютого 1945 року на річці Одер у Німеччині”. Втративши єдину дитину, сім’я навіки загубила родинне коріння.
Четвертого року війни у місто Борисоглєбськ потрапили багато мобілізованих чоловіків із Західної України, зокрема й нашого села. Перед цим їх “просіювали”, мов борошно через сито: одних — на фронт, відправляючи не навчених військовій справі у бій, інших — на відбудову зруйнованого господарства держави. Не відомо, за яким принципом зараховували у будівельні частини, адже серед них були і міцної тілобудови, і слабші, із заможних і з бідних родин, письменні та майже неграмотні. Єднало їх одне — всі западенці, отож “бандерівці”. Основна вимога для солдатів тилу — безумовне виконання щоденних норм виробітку на лісозаготівлі, відновлення військової техніки, розбитої на дорогах війни. Використання надмірно фізичної сили вимагало кращого харчування, хоча б за встановленим нормативом. Але раціон щоразу гіршав, зменшувався. Через кілька місяців перебування в цій частині солдати відчули слабкість в тілі, головокружіння, збільшувалася кількіть хворих. Опухлі обличчя, погаслі очі, ноги робились як колоди, важкими. Зовсім знесилені, декотрі не витримували, відходили в інший світ.
Щоб вижити, солдати шукали в лісі рослини, варили юшку, чай. Один високий худий чоловік пізнім вечором, коли навколо опустіло, підповз до польової кухні, жадібно, обпікаючи руки, у пілотку набрав з казана гарячих макаронів, які призначалися на сніданок. Сховавшись у лісі, з’їв, скільки міг, а решту залишив на завтра. На другий день йому довелося споживати макарони вже з комарами. Через день-другий намірився пригостити товаришів, але офіцери щось запідозрили, виставили вартових.
Молодий хлопчина із заможної сім’ї до останніх днів беріг за пазухою кілька батькових золотих монет, подарованих на “чорний день”. Найближчі товариші просили його обміняти золото на їжу, але він все вичікував гірших часів, не міг наважитись. Нарешті, вже обезсилений, згодився. Але не встиг, бо земне життя вночі покинуло його. Тіло спішно забрали, не давши попрощатися. Одяг забрали, а з ним зникли й монети. Хоронили, не вказуючи прізвища, дати народження і смерті померлого, — як худобу.
Борсуківлянину Феофану Шандруку вдалося вирватися з цього пекла. Його, як спеціаліста ковальської справи, військове начальство відкомандирувало на Прибалтійський фронт, де в болотистій місцевості, серед численних озер встановлювали понтонні мости. Там захворів малярією і до кінця свого життя відчував її наслідки.
Що ж стало причиною голодування у тилових частинах військ, особливо будівельних? Зрозуміло, що у воєнні й післявоєнні роки СРСР переживав не кращі часи: зруйнований промисловий потенціал знищених міст, спалені села зі спустошеними землями, пошесть хвороб. Проте існує перефразований відомий вислів, що “не годуватимеш свою армію, годуватимеш ворожу”. Був затверджений раціон для військовослужбовців Червоної армії, який враховував наявність передової, рід військ, пору року. Справедливо, що харчуванню на передовій виділялося більше, ніж в тилу. Але тиловики набагато менше, ніж передбачено в раціоні, бачили цукор, хліб, картоплю, м’ясо. Крім цього, належав сухий пайок “НЗ”. Його часто зовсім не отримували. Для порівняння: Вермахт годував німецьких вояків м’ясними, рибними стравами, крупами, консервованими овочами, кавою натуральною, джемом чи штучним медом. Не дивно, що сухий пайок “НЗ” німецький солдат споживав у виняткових випадках, бо не було необхідності, а червоноармієць, в більшості, — в час видачі.
Відомо, що від США в період війни СРСР отримував значну допомогу продуктами за ленд-лізом (позичкою). Зокрема, 610 тисяч тонн цукру, 664 тисячі тонн м’ясних консервів та іншого харчування. А ще додавали Великобританія, Канада, окремі азіатські держави.
Потрапляючи у будівельні частини, спочатку новобранці раділи, що “не під кулі на фронт”. Пізніше, пізнавши голод, міняли думку, спересердя говорили, що “хоч близька смерть, зате вмреш не голодним”.
З часом виявилося, що нерадиві, бездушні, безсердечні офіцери безсоромно крали продукти. Кажуть, їх покарано, але цим не повернути померлих чи скалічених безневинних чоловіків.
У переможний 1945 рік будчастину з Борисоглєбська передислоковують у вщент зруйнований Сталінград (тепер Волгоград), де військові разом з полоненими з ворожих країн працюють на відбудові. Харчування не покращилося. Голодні солдати з нетерпінням вичікували вихідного недільного дня. Поодинці, дотримуючись дистанції, вони обходили прилавки з наповненими хлібобулочними виробами і по-селянськи прицінюючись, брали на пробу їжу. Більшість продавців, співчутливо дивлячись на їхні зморені обличчя, не перечили, вгощали.
Але настали дивні дні. Чи в хмільній радості перемоги, чи через недолугу реорганізацію, на будівельні майданчики протягом тижня не доставляли будівельні матеріали, харчі, зникло й керівництво. Запанувала паніка, відчайдушні намірились їхати додому. Силуан Петросюк разом з кількома земляками, пробираючись з потяга в потяг, ховаючись у закутках товарних вагонів, через тиждень добрались в рідні місця.
Спохопившись, начальство військової частини організувало пошуки, слідчі дії. Незабаром віськкомат повідомив втікачам, що за порушення військової дисципліни кожному з них належить відпрацювати на користь держави на торфопідприємстві чи будівництві у Ланівцях або залізничній станції. Довелося С.Петросюку працювати кілька місяців на видобуванні торфу. Їм, спрацьованим, знесиленим, не було відпочинку чи пом’якшення.
Голод, за допомогою безчесних людей, дошкуляв не тільки змореним українцям, а й іншим народам у Другій світовій війні. Їх, жертв цього безжального, страхітливого часу, сьогодні немає в живих. Хочеться згадати кілька імен земляків: Василь Юзюк, Григорій Волянюк (однофамілець), Микита Бодань, Силуан Петросюк, Фадей Фарина, Феофан Шандрук. Всі вони, повернувшись додому, десятки років трудились на своїй рідній стороні, і хто раніше, хто пізніше спочили на борсуківській, волинській землі.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
