Так склалося, що Віра Степанівна на старості літ залишилася одна. Чоловік помер, діти, внуки роз’їхалися, в кожного своє життя. Правда, не цураються. Тож доводиться виконувати і чоловічу роботу: десь цвяха забити, щось відпиляти тощо. Так було і того разу. Прогнила дошка на полиці в підвалі, треба замінити. Дістала зі сховку нову, оглянулася туди-сюди, ні на кого сподіватися, і давай різати. Як не силкується, але зробити це відразу не вдається. Йдуть перехожі, привітаються і не звертають уваги, що «лампічить» літня жінка.
А тут сусід гуляє з онучкою (їй не має ще три рочки). Дитятко таке миле, симпатичне, кучеряве. Зупинилися. Дівчинка дивиться, як бабуся пиляє, їй стало жаль стареньку. Смикнула дідуся за руку:
– Бабусі тлеба помогти… Сльози виступили на очах в жінки від такої уваги дитини. Не злякався роботи і дідусь. Йому це зайняло декілька хвилин. Став і розпиляв дошку. А дівчатко стішилося, наче дали їй улюблену іграшку чи смаколик. Віра Степанівна подякувала за допомогу і сказала:
– Виросте з вашої онучки справжня людина – добродушна, турботлива, співчутлива, особливо до старших. Добра вам і щастя.
Як приємно, що правильне виховання в сім’ї дає свої плоди, навіть у ранньому віці.
Автор: Анастасія ДІДЕНКО.
