Миколу і Василя ніби з пелюшок зв’язала доля, як говорять в народі, водою не розлити, хоча проживали у різних куточках села Синівці. Разом купались у невеличкій річці Зелена Криниця, крадькома навідувались у чужі садки зі стиглими плодами, допомагали батькам по господарству. У місцевій школі вчилися добре, особливо Василь, отримуючи за це грамоти. Хоч тягнулися до знань, але після закінчення 7 класів не мали можливості навчатись. У їхніх сім’ях статки були майже однакові – у батька Василя, Пилипа Стаховича, найбільше – 7 га поля.
Всередині Другої світової війни почала активніше діяти кущова боївка юного командира Сильвестра Басюка з 16-ма патріотично налаштованими юнаками та дівчатами. За участь, сприяння чи симпатію до ОУН або УПА у 40-50 роки минулого століття заарештовано і засуджено на різні строки ув’язнення близько 50 синівлян, не враховуючи депортованих на спецпоселення.
У березні 1944 року, зразу ж після звільнення Лановеччини від нацистів, Микола Блащук та Василь Когут були мобілізовані в ряди Червоної Армії, проте через кілька місяців виявили в обидвох хвороби і, демобілізувавши, військкомат відправив молодих чоловіків на відбудову Сталінграда (Волгоград, Росія). Та недовго. Вихідців із Західної України спецслужби звинуватили у зв’язках з бандерівцями. Вважали: як же так, щоб западенці – і не були націоналістами?! Кілька місяців тривали нічні допити, вибивання визнань провини, які синівляни заперечували, щоденні знущання. У Василя від цих “зустрічей” зі слідчими залишились відбитки на тілі на все життя. Матері арештованих, Лукія Блащук та Феодосія Когут, отримавши тривожну звістку, зібрали продукти і вирушили у далеку дорогу. Добиралися місяць, багато харчів зіпсувалося, залишились лише сало, сухарі і вода, освячена в храмі. Сільські жінки, вистоявши кілька днів та ночей перед ворітьми тюрми, змогли на коротку мить зустрітися з дітьми.
Постановою Особливої ради НКВС СРСР від 19 травня 1945 року громадян М.І.Блащука та В.П.Когута, визнавши симпатиками УПА, позбавили волі на 10 років кожного і відетапували у місця позбавлення волі в Мордовську АР СРСР. У двадцятитрирічного Миколи та двадцятидворічного Василя почався відлік іншого, неспокійного життя: каторжна праця від світанку до пізньої ночі, голод, жорстокий, як клімат півночі Росії, режим у колонії, постійне приниження. Це знесилювало молоді тіла, але їхні душі і серця зігрівали листи чи зрідка надіслані посилки рідних, які відправляли, здебільшого, у великі християнські свята. Отримані харчі розділяли серед в’язнів бараку, часто собі залишали лише крихти. Щоб відігнати свою і родичів тугу, у листах просили надіслати фото членів сім’ї, бо “вже забуваю, які вони”, а ще, “якщо можете, гороху, часнику, цибулі”, що свідчило про бідність раціону харчування невільників. Згодом розповідали про щоденну, невідомо з чого, баланду та гливкий хліб.
Побутові умови в колонії були нестерпні. Особливо скрутне становище склалося у 1946-1948 роках, саме в період перебування там синівлян. Знаючи їхній потяг до читання і бажання родичів їм надіслати книги, хлопці писали: “Прошу не висилати”. Звісно, де ж керівництво табору погодиться на це, ще й коли вони українською мовою. У цей час батьки Миколи та Василя, тяжко працюючи у колгоспі, пережили жертовні, тривожні, у смутку роки. Доля депортованих на спецпоселення на землі сибірської мерзлоти чи казахських спекотних днів і холодних ночей їх обминула, на відміну від багатьох інших односельчан…
Відмучившись увесь строк ув’язнення, М.Блащук та В.Когут, щоб якимось чином надолужити прогаяні цінні роки, залишилися тимчасово працювати і вчитися у Красноярському краї (Росія). Микола здобув фах машиніста, а Василь – електрика і навіть зубного техніка. Повернувшись на Батьківщину навесні 1956 року, кожен влаштував свою долю.
Микола Іванович Блащук на Лановецькому цукровому заводі трудився машиністом турбін. Одружившись з місцевою вчителькою, уродженкою села Гриньківці Ганною Петрівною, народили дочку Світлану, збудували свій дім. У 2011 році відійшов у вічність, похоронений на цвинтарі міста Тернопіль.
У Василя Пилиповича Когута весь трудовий шлях пройшов у Лановецькій районній лікарні, де працював електриком. Там досі пам’ятають цього старанного, вмілого спеціаліста, спокійну, приязну людину. Вдома у вільний час займався протезуванням зубів. Одруженим не був. Знайшов земний спочинок у 1996 році і похований на місцевому цвинтарі.
Зберігши духовні та фізичні цінності, провівши молоді роки в постійному приниженні, але не загубивши людської гідності та порядності, друзі-побратими ще за життя отримали підтвердження свого абсурдного ув’язнення. Сталінградським обласним судом від 21 березня 1960 року їхні справи закрито за відсутності складу злочину. Хоч частково пішов у небуття важкий тягар образ і принижень, скоєних владою, але пам’ять не зарубцює це ніколи.
Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
