Щодня з виглядом провини він поглядає на портрет неньки, який висить на стіні кімнати. Інколи щось говорить, мов з живою, за щось вибачається. В сімейних перевеслах між матір’ю і сином було багато тривог, болю, горя і недуг…
Цього дня у сім’ї Максима і Насті було подвійне свято — празник літнього Миколи і головне — народження четвертого сина. Правда два, народжені раніше, проживши кілька місяців, невідомо від чого померли. Тож на їхніх могилках стоять хрести з написами, де дата народження і смерті — один і той же рік. Хлопчик з’явився на світ над ранок теплого травневого дня, який буяв цвітом вишень, яблук і бузку. Священник, охрещуючи немовля, порадився з батьками і сповістив ім’я хлопчика — Микола.
Максимові не давали спокою сільські чоловіки, щораз вимагаючи могоричу за сина, і він ще місяць ходив оповитий радістю та хвилюванням. Дивно в цей час вела себе Настя. Коли чоловік йшов у нічну зміну до млина, ставала навколішки перед образами, щиро молилася, прохаючи святих залишити живим сина, а потім, схилившись над колискою, ніжно гладила дитяче личко, тихцем витираючи вологі очі.
— Чого ви, мамо, плачете? Бачите, як братик росте, — не раз повторював старший син Богдан. — Мати мовчала, тихцем зітхаючи.
Круглолиций, з кучерявим білим волоссям, голубими очима, на вигляд як дівчинка-лялька, Микола, або як його називали Коля, впевнено робив перші кроки. Хоч часи були сутужні, не вистачало грошей, Маским купував різні дитячі іграшки, а сусіди, хрещений тато Яким і двоюрідна сестра Варунька, не могли натішитися малюком. Ще досі збереглася світлина, де вона в старій хаті з племінником на руках.
Коля любив сидіти на теплій печі, жадібно, з цікавістю дивлячись на книжечки з малюнками, що приніс старший брат, або, як ось тепер, споглядав на вправні мамині рухи, яка в передріздвяний тиждень готувала для випічки кілечка ковбас. Врешті, обережно виклавши їх у таці, поставила на розжарену черінь печі.
Вдихаючи пряний аромат спеченої смакоти, аж слинка покотилася по підборіддю, Коля, кинувши все, жалісливим голосом випрошував у матері кусочок. Настя не могла відмовити, хоч старші люди застерігали, що не можна їсти скоромного перед Різдвом: “Ще маленький, що він знає”.
Вночі, коли церковні дзвони скликали на службу, Колі стало зле. Хапаючись за живіт, він кричав, обливаючись слізьми, кликав на допомогу. Максим, швидко зорієнтувавшись, побіг до кума, колгоспного конюха Якима. Хлопчину повезли в Ланівці у лікарню, яку тоді називали “стражницею”. Єдиний лікар серед усього персоналу виявив апендицит, що лопнув. Три місяці сиділа Настя біля прооперованого сина, молячись, щоб вижив, бо медики говорили, що якби на годину пізніше, не було б уже дитини на цьому світі.
Після лікарні, коли хата наповнилась гостями, радістю і хвилюванням, Настя привела сина в молодий садок і, зупинившись біля заквітчаної, мов наречена, яблуньки, тихо мовила:
— Колю, її посадили цьогоріч з нагоди твого виздоровлення. Підростай разом з нею, доглядай, оберігай її.
На початку 50-х років в селі уже працював дитячий садок, що розташувався в дяківській хаті. Колю туди вести було далеченько, а батьки поспішали на роботу, тож хлопчик усі дні проводив у бабусі Якилини. На кожному обійсті тоді було від 5 до 10 діточок. Серед них Коля виділявся — він був тихим, сором’язливим, вразливим. Забігаючи наперед, скажу: після багатьох викликів долі, з роками він майже не змінився, але намагався проявляти сміливість, наполегиливість, впевненість.
Через два роки Коля мав йти в перший клас. Настя навчала алфавіту, а дід Архип для арифметичних вправ виготовив дерев’яні палички, розфарбувавши їх синькою для побілки стін. Якось, перескакуючи через каміння, що батько збирав для будівництва льоху, дитина, не втримавши рівноваги, впала і пошкодила колінце. Батьки, мало турбуючись про наслідки (з ким не буває), повели до фельдшерки. Коля тиждень ходив з пов’язкою. “Скільки травм трапляються у дітей, пройде і це”, — думали Максим і Настя. Але згодом нога розпухла, ставало боляче ступати, рухатись. Кум Яким повіз похресника до знахарок, які давали різнокольорові мазі, якусь рідину для натирання. Але це не давало ніякого результату і сім’я заметушилася, занепокоїлася, шкодуючи, що не звернулись до лікарів. Настя не знаходила собі місця, не йшли до рук ні робота, ні їжа, підганяючи чоловіка щось робити, кудись везти, рятувати синочка.
Його ровесники чи то з радістю, чи боязко, зі смутком в душі вересневого дня з батьками вперше йшли до школи, а Коля, загіпсований від ніг до грудей, після операції лежав у лікарні, що була в тридцяти кілометрах від дому. Біль поступово стихав, але хлопчик боявся рідкої їжі, яка ненароком потрапляла не до рота, а під гіпс, спричиняючи неприємні відчуття чи опіки. Настя пішки, бо не було чим доїхати, долала довгу дорогу ще з світанку, щоб довше посидіти, чимось порадувати хворого сина. Мовчала, що в сім’ю прийшла ще одна біда — захворів батько і вже тиждень на вставав з ліжка. Сидячи біля Колі, цілуючи зблідле, але ще повне личко, гладила рученята, а очі наповнювались слізьми, бо не могла зізнатись бідолашній дитині, що важко захворів батько.
Не здолав недуги Максим. Помер у передноворічну ніч. Першого дня нового року веселився, радів люд, ровесники Колі тішилися ялинці, очікуючи гостинців від Діда Мороза. Коля не бачив цього. Не усвідомлював до пуття, чому його везуть у кузові колгоспної полуторки, вкритого кількома перинами, в тріскучий мороз засніженою дорогою додому.
…Важко було людям перебувати того дня в хаті покійника. У великій кімнаті біля труни чоловіка побивалася Настя, голосно ридаючи й заломлюючи руки. А через стіну не стихав дитячий плач. Коля знемагав від болю. В тіло в’ївся край гіпсу… Поховали годувальника сім’ї в день, коли два роки тому боровся за життя у “стражниці” їхній Коля.
Кілька років не полишали Настю неспокій і тривога. Синові не було легше. І вона не могла споглядати без сліз, як він, стрибаючи на одній нозі, не встигав за дітворою, як соромився свого каліцтва. Тож, порадившись із братом, продала корову, рішуче достукалася до чиновників медицини й отримала для сина путівку в санаторій причорноморського міста.
Скільки було плачів, поки Коля звик до санаторного режиму. Листи до матері закінчував однаково: “Матусю, забери мене…”
Одного літнього спекотного дня, коли в садку санаторію тяжіло від плодів гілля абрикос, Колю підвезли на ліжку на коліщатах до огорожі, біля якої нетерпляче очікувала рідна матуся, за котрою він так плакав ночами. Хотілося пригорнутися до її теплих грудей, поцілувати змарніле обличчя і сказати щось ніжне, хвилююче. Та металева огорожа стояла на заваді. Настя, тамуючи сльози й ридання в душі, ледве стояла на опухлих ногах і не могла повідомити синові, що дала дозвіл на операцію.
Після важкої колосальної праці й порання на городі Настя щовечора молилася за одужання свого сина. Не бачила крізь сльози образів. А щонеділі ставила в храмі свічки біля ікон святих Пантелеймона, Миколая, Пресвятої Богородиці й просила священника молитися “за здравіє” Миколи. Потім йшла в садок, до яблуньки, котра була свідком першого одужання сина, й ніжно гладила її тонкий стан.
Овдовіла Настя молодою. Врода не полишала її, тільки дуже змарніла, де-не-де з’явилися перші зморшки, а в очах — журба. Чоловіки, навіть із сусідніх сіл, просилися до неї в прийми, але всім відмовляла, пам’ятаючи слова матусі: “Їм потрібна тільки ти, а не чужі діти”.
Не забувала Настя про свого старшого Богдана. Збирала копійку до копійки, щоб не бідував, теплої чи холодної пори з клунком на плечах пішки долала відстань до сина в технікум, несла йому харчі.
Колі після операції стало легше. Він добре навчався в школі, вирізнявся з-поміж ровесників дисциплінованістю, зосередженістю. Проте з часом знову відчув біль, що немов електричним струмом пронизував його юне тіло. І знову — операція, очікування, розпач. Настя пролила стільки сліз, що, як говорили люди, вистачило б наповнити криницю.
Не відомо, чи почули молитви цієї жінки Всевишній і всі святі, а чи від материнських сліз, але Коля видужав, життя його налагодилося. А Настя відійшла у вічність зі звичними хвилюваннями і тривогами за сім’ю та радних.
…Микола часто підходить до старої розлогої яблуні, котра, попри свій вік, щороку омолоджується і щедро родить. Стоїть біля неї, сивий, зігнутий літами й стражданнями сімдесятирічний дідусь — виплаканий син Максима і Насті. Шукає в пам’яті хибні вчинки і згадує синівські борги перед матір’ю.
Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
