Сім’я Старунів не була зразковою. Головна причина — чоловік любив “у гречку скакати”. Вдома, як кажуть, за холодну воду не брався. У нього, вибачте, робота, а сімейних обов’язків — ніяких. Зате чужих молодиць обожнював.
Ольга все терпіла, адже боялася залишитися одна і самотужки виховувати двоє дітей. Зі всім справлялася: робота, дім, господарка. Все тягнула на своїх тендітних плечах. Діти бачили страждання матері, як могли, допомагали.
Після закінчення школи Руслан поїхав вчитися на кранівника в Росію. Потім одружився. В сім’ї підростало теж двійко дітей. Але, як не дивно, батькові гени передалися синові. Вдома — обов’язків немає, погуляти — мастак. Дружина терпіти не хотіла — виставила речі за двері… Гуляй.
Розлучилися. Повернувся Руслан додому. Мати на той час уже дуже хворіла, батько — як завжди. Сестра Оля вивчилася і виїхала в столицю.
— Як жити далі? — задумувався чоловік. — Треба ж працювати, бо аліменти платити дітям.
Не все одразу клеїлося. Роботи постійної не мав. Виручали батьки — з пенсії вділяли онукам. Але несподівано у дім прийшло горе. Померла мати, а через два роки — батько.
І що ж тепер? Житло є, та роботу не можна знайти… На життєвому шляху зустрів її, Надію, у повному сенсі цього слова. Надію добра і сподівань — красиву, мудру жінку. Розлучена. Дорослий син. Зійшлися. Без шлюбу, без обіцянок. Просто вирішили все почати з чистого аркуша. У дім Руслана не пішла, мала власну квартиру, де й оселився її суджений. Надія з самого початку попередила:
— Не будеш прислухатися до порад, — допомагати, терпіти не буду. Давай все робити разом.
Так і домовилися. А Надія господиня яка! У квартирі затишно, чисто, наварено, попрано. В руках жінки “все горить”.
Змінив своє ставлення до спільного життя й Руслан. Варить дружина на кухні — він поряд: почистить картоплю, підсмажить цибульку. З допомогою коханої навчився готувати. За декілька років подружнього життя Руслана годі впізнати. Завжди разом. Й город обробляють. Вміє уже і сапати, і копати, і косити…
Дехто почав заздрити:
— Дивись, як Надя вимуштрувала чоловіка. Хто б міг подумати, що з нього буде хороший сім’янин, дбайливий господар? Певно приворожила якимось зіллям…
А зілля тут ні до чого. Просто знайшла шлях до його серця, зрозуміла, а головне — повірила, вселила надію, що людина зможе зробити все, якщо цього захоче.
Обоє відвідують богослужіння, діляться тим, що мають, з оточуючими.
“По вірі вашій буде і вам дано” — таке у них життєве кредо.
Автор: Анастасія ДІДЕНКО.
