Здавалося б, після важкої, щоденної хліборобської праці чи могли селяни думати про модний або новий одяг? Могли, бо українську культуру не знищили поневолення, війни, лихоліття. Частково це була заслуга людей, які мали хист чи талант до шиття. Між ними існувала вузька спеціалізація: звичайний кравець, кравець-розкрійник, прості швеї або поєднання цих професій.
Добрим словом згадують у селі Наталію, дочку заможного господаря Захарія Шандрука, яка у другій половині ХІХ століття займалася кроєм і пошиттям жіночого одягу, користувалася авторитетом серед селянок.
Відомим кравцем, справжнім професіоналом був Мелентій Гродський (звали його просто Милита), який присвятив улюбленій справі все своє життя, це приносило йому основний заробіток. Приймаючи замовлення, кравець вибирав фасон, сам кроїв і шив переважно чоловічий одяг: костюми, піджаки, відомі у 50-х та на початку 60-х років куртки “москвички”. Кажуть, як професіонал, був вхожим у маєток графині.
Мелентій Климентович був неординарною людиною. Високий, з орлиним носом, жвавими очима, суворий на вигляд, але добрий душею, він ніколи не підвищував голос на чисельну сім’ю, любив чистоту, порядок. Після тривалої, копіткої праці кравець, як заповзятий мисливець, часто бродив з гуртом таких же ентузіастів полями, лісами, обов’язково приносив додому впольовану дичину.
У післявоєнний час в його хаті працювало швейне ательє, яким завідував сам господар. Туди потрапив набувати навиків і досвіду й колишній в’язень нацистських таборів Федір Сидорук. Після трьох втеч з “раю”, хлопець, повернувшись додому, зразу ж потрапив під мобілізацію в Радянську армію. Знесилений, голодний, він знепритомнів під час проходження медичної комісії. Його відправили, як підкреслили лікарі, “шити шинелі” — спочатку в лановецьке ательє, а пізніше в село Борсуки.
Протягом другої половини минулого століття відомими кравцями було подружжя Федора та Агафії Темріїв.Чоловік спеціалізувався на пошитті незмінних у 40-60-ті роки чоловічих галіфе, а дружина вміло шила валянки з армійської шинелі, невибагливий жіночий одяг.
Сам викроював, шив різні за фасоном чоловічі кашкети, зимові шапки, валянки Родіон Бондарук. Пізніше його дочка Ганна успадкувала батькову професію і працювала швеєю у Лановецькому побуткомбінаті.
Відомими кравцями, розкрійниками у 40-70-х роках минулого століття були Анна Гродська, Агафія Ліщук, Антоніна Андрощук (Янчук) та інші, прізвища яких не збереглися в людській пам’яті. Анна Карпівна у 1942 році добровільно виїхала на рабську працю у нацистську Німеччину за свою сестру Марію, у котрої був малолітній син. У концтаборі її випадково знайшла баверша-німкеня. Дізнавшись про захоплення дівчини кравецькою справою, що опанувала самотужки, вона забрала її до себе, створила всі умови, тож полонянка до визволення шила для німецької сім’ї усе, що замовляли. Німкеня пропонувала їй залишитись у них, а подруги-в’язні — виїхати в США. Знаючи, що вдома хвора мама, відмовилась. На подарованій німецькою родиною швейній машинці “Зінгер” вона все своє життя шила жіночий, дитячий одяг, білизну для односельчан.
До слова, швейні машинки “Зінгер” у 20-30-х роках, під час окупації Речі Посполитої, стали для села рушійною силою, поштовхом до збільшення кількості кравчинь, швей, успадкуванням швейного ремесла майбутніми поколіннями. Тоді у маєток графині Ржевуської приїхала делегація з німецького заводу, де виготовляли знамениті “Зінгери”. Вони пропонували організувати курси з підготовки майбутніх швей, надавши безкоштовно 10 машинок. Графиня виділила місце для навчання, запросила з Польщі викладачку-майстриню, оголосила набір молодих жінок. Навчання було безкоштовним. Курси пройшли не один десяток учениць, а обдаровані випускниці ставали популярними, затребуваними майстрами для села. На згадку про навчання дарували машинки “Зінгер”, котрі у багатьох сім’ях нащадки досі зберігають.
Деякі елементи готового одягу майстри і майстрині запозичували зі світлин, надісланих земляками-емігрантами з США, Канади, Австралії, адже, як і сьогодні, тоді моду диктували різні країни. В кожного покоління селян зростали самобутні, кваліфіковані спеціалісти, професіонали швейного ремесла. Слід згадати колишнього директора місцевої школи, вчителя англійської мови Й.П.Ковальчука, який шив для вузького кола чоловіків, а у 60-70-ті роки жінок села обшивала Анісія (Люся) Гомелюк та інші.
Дивлячись на давні світлини, відчуваєш хвилювання, бентежність, навіть гордість за своїх земляків, які невтомно працювали дні і ночі за швейними машинками, щоб одягнути селян, внести святковість у їхнє життя. Ось гурт дівчат і молодиць після храмової служби у барвистих чи білосніжних блузах і гармонійно скроєних темних спідницях, а в іншому ряду — молоді чоловіки в елегантних костюмах, світлих сорочках з краватками. Вже завтра вони, ще веселі, збуджені після празникового дня, покладуть святковий одяг у скриню і приступлять до звичної селянської праці.
Віками, десятиліттями змінюється мода, реформується швейна галузь, перетворюючись з кустарного виробництва у цехи, фабрики з прогресивними технологічними процесами, ручні засоби виробництва змінюють електричні, автоматизовані. Сьогодні у магазинах, на ринках покупець знаходить “свій” товар, задовольняються потреби найвибагливіших, особливо жіночої половини. Змінюються стилі у сучасній моді, але майстри намагаються, як говорить знаменитий кутюр’є Крістіан Діор, “одягати жінок і робити їх вродливішими”.
До слова, у перші роки незалежності України в село приїжджали представники з німецького заводу, де виготовляли “Зінгери”. Вони шукали перші зразки машинок, обіцяючи за них солідні кошти. Напевно, для музею, задля збереження пам’яті.
Григорій ВОЛЯНЮК. с.Борсуки.
На фото: під час навчання на безкоштовних курсах.
