Марія Петрівна обожнює друзів наших менших, особливо котів. Правда, в квартирі їх не утримує, а в сараї. Прилаштувала їм місце разом із птицею. Годує курей, то й пухнастих щоразу пригощає. А вони такі лагідні, покірні, об ноги труться. Кожного (а їх троє) візьме на руки, погладить.
Крім цього “великого” підсобного господарства, має дачний будинок, сад біля нього, шматок землі, де вирощує для своїх потреб різні овочі. Після збору врожаю навідуватися на дачу часто не має потреби. Завітала сюди через деякий час. Запах, сліди свідчили, що тут завелися гризуни, вірніше миші.
— Ти дивись, яка погань. Ще зими немає, а вони приперлися в обійстя. Привезу-но я своїх котиків, вони дадуть вам фору, — подумала.
По приїзді додому пішла до сараю, упіймала двох старших улюбленців, помістила в сумку — і на дачу. Трохи під’їхала автобусом (до колишнього аеродрому), а там пішки. Відстань чимала. А ноша їй видалася тяжкою, руки заболіли. Відчинила двері дачного будинку, випустила котів, сіла перепочити. Вони тут, як тут, повискакували на коліна, мурликають, ніби прощаються з хазяйкою.
— Не журіться, побудете декілька днів, повиловлюєте мишей, я вас заберу. Насипала їм ще трохи корму, налила води і залишила підопічних “на полювання”.
Як подумала, так і зробила. Знову дорога на дачу. Покликала своїх улюбленців. У відповідь — тиша. Марія Петрівна схвилювалася:
— Де ж поділися коти?
Туди-сюди кинулася, надвір вийшла, а за ними і слід простиг. Аж згодом помітила, що вхід на горище був відкритий. Сталося те, що сталося. Нічого не вдієш. Жаль було пухнастих.
Минали дні за днями, тижні за тижнями. І так — місяць. Приходить Марія Петрівна курей годувати, а її вже чекають… котики. Змучені, худі, з припухлими лапками, лащаться.
— Ох ви ж мої мандрівники, — зраділа жінка. (Картала себе, що так вчинила, треба було гризунам отрути насипати)… Приласкала їх, їсти дала. Подумати тільки, яку відстань подолали тваринки (більше 5 кілометрів), щоб повернутися туди, де їх люблять і піклуються, зберігши вірність і відданість господині.
Анастасія ДІДЕНКО.
