7 березня сумна звістка прийшла на Лановеччину. На 79-му році життя відійшла у вічність наша землячка, мужня, сильна, унікальна людина, незряча поетеса, педагогиня, громадська діячка Тетяна Іллівна Фролова (Кноль).
Її біографія почалася в селі Білозірка 22 квітня 1941 року. Була дванадцятою дитиною у сім’ї. Тільки вижило їх шестеро.
Після першого року життя Тетяна захворіла і втратила зір. Зорових уявлень не пам’ятає, бо була ще дуже маленька. Про дитинство згадувала: “Росла собі, бавилася з дівчатами, не відчувала своєї сліпоти. Не сумувала, бо не знала, що я втратила. Сумувати почала, коли товаришки пішли до школи, а мене, звісно, до школи не брали, бо я була сліпа. Від братів навчилася таблички множення, вільно розв’язувала задачі, знала багато віршів”.
Вчилася у Львові в школі для сліпих дітей. Освоїла шрифт Брайля — крапкове письмо, яким користуються всі незрячі.
Після закінчення школи працювала на підприємстві для сліпих. Робили щітки, в’язали сітки, клеїли паперові пакети. Робота була важка і малозаробітна. Працювала і вчилася в університеті на вечірньому відділенні — вивчала філологію. Поза роботою співала в ансамблі “Струмочок”.
Вийшла заміж за людину, котру любила зі шкільних років. Пішла в родину, де мріяли про зрячу невістку, хоча їхній син був теж незрячим. Довелося самоутверджуватися, що вона може бути повноцінною дружиною і господинею. Народила трьох синів. А потім розлучилася з чоловіком, розміняли квартиру. Було важко, тож як могла, виховувала: вчила добру і чесності. Понад усе хотіла, щоб сини росли здоровими і щасливими, а головне, щоб стали порядними людьми.
Минали роки, писалась поезія, була і проза. Дещо друкували в газеті “Вільна Україна”. Була надзвичайно щаслива.
Діти виросли, одружилися, ростуть онуки… І раптом телефонний дзвінок. Телефонував давній приятель, якому подобались вірші Тетяни Іллівни. Невдовзі відбулася радіопередача, на яку її було запрошено. Цю передачу почув кобзар Лайош Молнар, угорець за національністю, котрий став пізніше її чоловіком. Він професійний кобзар-бандурист, член Національної спілки кобзарів України. В парі з ним вона виступала з концертами.
Судилося все-таки літературному доробку Тетяни Фролової не загубитися. А в тому вона завдячує своєму чоловікові, який доклав зусиль, аби її книжки побачили світ.
Поетеса ніжно й пристрасно любила свій край, глибоко знала реальне життя, пережила чимало злиднів і труднощів, але ніколи не розчаровувалася, не зневірялася. Нею завжди керувало прагнення жити і творити, дарувати людям приємне, зворушливе поетичне слово.
22 квітня нашій землячці мало б виповнитися 80 років. Не дожила. Відійшла у засвіти прекрасна людина, мати, кохана дружина, поетеса, педагогиня, талант якої був народжений життєвими випробуваннями, у якої наперекір долі тремтіла сльоза на віях, але не текла по обличчю, бо той, хто кинув виклик своїй долі, мусив не коритися їй.
“Не треба мене жаліти,
Не треба зітхати тривожно.
Я хочу горіти — не тліти,
Змахнути крильми переможно…
І над бідними, і над багатими,
І над буднями, і над святами,
Я їй крикну з-поміж блакиті:
“Ви живете на білому світі”.
Я зберу всі дощі і зливи,
Всі веселки і всі зорепади,
І знову крикну:
“Які ж ви щасливі,
Люди добрі, я так вам рада!”…
Пам’ятатимемо Тетяну Фролову позитивною, життєрадісною. Хай спочиває з Богом. Щирі співчуття рідним.
Світлана ПЧОЛА.
