Ще кілька десятків років тому людину з інвалідністю сприймали як безпорадну й залежну від інших. А деякі діагнози вважали ледве не вироком. Медичний прогрес не стоїть на місці, тож чимало безнадійних у минулому недуг сьогодні вдається подолати. Суспільство теж змінюється й стає відкритішим, усвідомлюючи, що люди хоч різні, та мають рівні права і потреби. Соціальний бар’єр уже не такий високий, та, все ж, є. Фізичні можливості, відсутність пандусів та поручнів, зручних під’їздів до будинків та установ й досі обмежують життєвий простір інвалідів. Відтак, самореалізуватися вдається одиницям – наполегливим, вольовим людям.
Саме такою є шістнадцятирічна ланівчанка Катя Кухарчук. Донедавна про цю скромну юнку з сильним характером знали, хіба що, близькі. Однак сьогодні її досягнення говорять самі за себе.
Одного лютневого дня в сім’ї Кухарчуків народилася чарівна дівчинка. Хоч пологи не обійшлися без ускладнень, Катруся здавалася звичайною дитиною й нічим не відрізнялася від інших. У восьмимісячному віці маля захворіло та почало кашляти й мати пішла з донею до лікарні. Тоді-то й вперше лікарі запідозрили, що з дитиною щось не так. Діагноз “дитячий церебральний параліч” став шоком для Марії Ільківни. Далі були лікарня за лікарнею, санаторій за санаторієм, операції – одна, друга… Робила все від неї залежне, аби подарувати доньці повноцінне життя. Катруся, зважаючи на свій стан, розвивалася добре, залюбки пізнавала світ, вчилася, проте зіп’ятися на ноги не могла. У місцеві дитсадочки неохоче приймали “особливу” дитину, мовляв, “вона ж у вас рачкує, що, як інші теж почнуть так робити”. Тоді родині порадили влаштувати дівчинку в Тернопільський обласний навчально-реабілітаційний центр. Мама спочатку вагалася, але шестирічна Катя, прагнучи спілкування з однолітками, настільки загорілася бажанням вчитися в тій школі, що з першого ж навчального дня проявила самостійність і впевненість. Хоч важко було залишати доньку на цілий тиждень в чужому, далекому місті, за десятки кілометрів від дому, Марія заспокоювала себе думками, що так для неї буде краще. І навчальний заклад виправдав усі сподівання. Невдовзі Катя не лише змогла потроху ходити, а й відкрила в собі неабиякий спортивний та творчий потенціал.
– Це дуже сильна школа, де дійсно займаються дітьми. Навчаючи й оздоровлюючи, розширюють їхній кругозір. Залучають до різних заходів, змагань, конкурсів. Діти бувають і на концертах, і на виставах. Про все дбає директорка Ірина Король, котра переживає за кожну дитину, як за власну, – розповідає п.Марія.
Уже через півроку навчання допитлива та непосидюча Катруся вивчила у школі кожен закуток, побувала в кожній кімнаті, з усіма познайомилася й освоїлася, тож почала сумувати за домом. Щоразу, коли мама відвозила її на навчання, плакала все дужче, не бажаючи залишатися. Час від часу доводилося посеред тижня забирати доньку додому.
– Наталя Баранюк – моя вчителька з фізкультури – бачила, як постійно плачу, й казала, що я таки дуже вперта. І це, за її словами, хороша риса, бо завжди доб’юсь чого хочу, – говорить Катя Кухарчук. – Вона порадила реалізувати цю сильну сторону мого характеру в спорті й порекомендувала звернутися в обласну дитячо-юнацьку спортивну школу-інтернат “Інваспорт”. Відтоді й займаюся пауерліфтингом – уже 7-ий рік пішов. Спочатку важко було, бо на той час не могла обійтися без інвалідного візка. Через те в спорт не дуже хотіли брати. Але я сказала, що якщо спортом займатися не буду, то й до школи не піду, тож мені дали шанс спробувати себе. І, думаю, вийшло непогано…
Тричі на тиждень юнку тренує Віктор Юзчишин. Заняття виснажливі, адже пауер-ліфтинг – силовий вид спорту й після кількох розігріваючих вправ решту часу тендітна дівчина займається зі справжнісінькою штангою. Спочатку працює з найлегшим спортивним снарядом, проте за кілька підходів тренер поступово збільшує вагу дисків. Максимум для Катрусі сьогодні – 50 кілограмів, що дорівнює масі її власного тіла.
– Пропускати тренування не можна, – продовжує Катя, – бо інакше буде сильна крепатура. Приміром, після тривалих ка-нікул відновлюватися буває непросто, тож мама інколи й влітку возить мене у спортклуб. Пауерліфтинг – важкий вид спорту, та, на мою думку, легко у спорті не буває. А головне – мені подобається те, що роблю. Я живу цим. Тим паче, що й досягнення певні є.
Катя – учасниця багатьох паралімпійських змагань, відтак у її скарбничці спортивних нагород уже є 5 золотих, 1 срібна і 3 бронзових медалі. Попереду черговий чемпіонат України, що проводитимуть у грудні в Дніпрі, де наша спортсменка планує виконати кваліфікаційний норматив першого розряду. Працює наполегливо, не покладаючи рук, бо мріє отримати звання майстра спорту. Безмежний оптимізм, невичерпна енергія юнки додають впевненості, що так воно і буде. В цьому впевнена й мама Каті, котра у всьому підтримує доньку, хоч і не завжди поділяє її захоплення важкою атлетикою, бо перш за все переживає за здоров’я своєї кровинки. Та лікарі не забороняють, адже, у будь-якому випадку, емоційний стан не менш важливий за фізичний, і здоров’я нерідко вимірюється не рівнем гемоглобіну, а рівнем щастя у крові. А Катя – щаслива у спорті. Підтримує її і тренер Віктор Олегович та запевняє, що у неї достатньо потенціалу, аби потрапити в паралімпійську збірну України.
Тож нехай успіх і завзяття й надалі супроводжують Катрусю, а редакція районки неодмінно стежитиме за досягненнями цієї сміливої, доброї та позитивної юнки, аби першою розповісти про них читачам. Можливо, історії її успіху надихнуть інших і стануть своєрідним поштовхом для змін на краще у житті багатьох людей з інвалідністю та їхніх сімей, додадуть впевненості у собі.
Автор: Руслана ТКАЧУК.
