На старості літ баба Ліда залишилася одна-однісінька. Діти вилетіли з отчого гнізда, чоловік пішов у засвіти. Ось так і доживає відведені Богом літа. Щоб втекти від самотності, старається чимось зайнятися, з весни до осені біля землі клопочеться. Має невеличкий клаптик. Без вирощеного може обійтися, не бідує, діти допомагають. Але не вміє сидіти без діла.
З приходом весни зажурилася над тим, як город посадити? Та не встигла по-думати, як знайомі запропонували допомогу. Приїхали коником з повною амуніцією для оранки, та ще й з садильниками. Якась годинка–друга, і картопля посаджена.
— Приймайте, бабцю, роботу, — сказав старший з помічників.
Старенька з радості розчулилася, сльози непрохані з очей скотилися:
— Дякую вам, дорогенькі. Навіть не знаю, чим віддячити.
— Немає за що. Хай рясно родить картопелька.
Баба Ліда усім розказує, ненатішиться допомогою зовсім чужих, але благородних, з добрим серцем людей.
***
Настала чергова річниця з дня смерті чоловіка. Крім заупокійної служби в церкві, Ганна Борисівна завжди поминає небіжчика по-своєму. Раненько встала, дістала портрет, запалила свічечку, помолилася. А тоді провідує місце вічного спочинку.
Зірвала декілька троянд, зайшла у спе-ціалізований магазин. До молодої продавчині:
— Дитинко, відміряй метр чорної стрічки.
Та підняла голову, глянула на літню жінку, відрізала без мірки шмат краму, зробила ножицями хвильки, щоб гарно спадали, взяла з рук квіти і прикріпила стрічку.
— Скільки з мене?
— Нічого, ідіть з Богом.
Ганна Борисівна стоїть, мов вкопана, не розуміючи, що це означає. В магазині — безкоштовно?
Здається, ніби дрібничка. Але як приємно, чуттєво, зворушливо, що аж по тілі розійшлося тепло…
А.РОМАНОВА.
