Ксеня ніколи не була заміжньою. Не можна сказати, що невродлива чи ледача, чи щось не так. Господь красу дав і руки роботящі, і душу добру, і вдачу веселу. Так доля склалася.
Вивчилася на маляра-штукатура і всю себе віддавала улюбленій роботі. Скільки житлових будинків, різних споруд зведено і облаштовано за її участі. А як “нагарується” за день, то хочеться відпочити. Не тягнуло її до клубу погуляти. Одне слово, домашня. Не подумайте, що женихи не траплялися. Були. Та все якісь пияки. Один з них, скажімо, прийшов зі своїм другом знайомитися з її батьками. Так “набрався”, що ледве з хати ноги виніс.
— Не пара він тобі, — радила мати. — Не будеш з ним щастя мати.
Послухала неньку.
А роки то минали. Її подруги вже давно заміж повиходили, дітей понароджували. Ксеня ж все одна. Батьки відійшли в засвіти. Не раз шкодувала, що дитинки не народила. Сама б виховала. Зате було б до кого на старості літ голову прихилити. Боялася так вчинити. Мати була строга і все попереджала — не дай Бог дитя в пелені принести.
Але що є, то є. Почали Ксюшу знайомі, друзі запрошувати за куму. З радістю, великим задоволенням тримала згорточки щастя перед вівтарем, обіцяла допомагати у вихованні похресників. Більше як для десяти хлопчиків і дівчаток стала хрещеною мамою. Особливо гамірно було в її домі під час різдвяних свят. Приносили похресники вечерю, а вона обдаровувала їх подарунками. Заздалегідь відкладала кошти, а коли траплялися гарні речі, то купувала і складала. Це Михайликові, а це — Андрійкові, Наталочці — платтячко, Настусі — кофтинка… Пороз’їжджалися похресники хто куди. Але коли є у місті, завжди навідують свою хрещену, пам’ятають.
Уже й старість підкралася. Задоволена, що повезло з сусідами. У двоповерховому будинку, де мешкає, в основному літні люди. Правда, є дві молоді сім’ї. Всі подружилися, як кажуть, породичалися. Полюбили бабу Ксеню. Щиро діляться тим, що мають. Часто збираються у дворі, де облаштували альтанку, погомоніти, спільно повечеряти. Не раз і дітей пригляне, коли батькам треба відлучитися. Довіряють своїх кровинок, бо знають, що бабця нагодує, коли треба, і погуляє.
Знайшлося в серці жінки місце і для братів наших менших, особливо котів. Самі множаться, а коли підкидають, і тим дає прихисток. Вийде в двір, а пухнасті — вервечкою за годувальницею. Самотужки “дім” змайструвала, соломи, старого одягу настелила, щоб тепло було. А коли сильні морози, то потайки в коридор запускає. Не раз доводиться чути невдячні слова за цих котів. А баба Ксеня ніби й не чує. Старається прибрати після них раненько, щоб ніхто не бачив.
Зі своєї мізерної пенсії закуповує своїм підопічним харчі, варить, все щось “хімічить”, щоб не були голодні.
— Бабо Ксеню, воно вам треба? — не раз запитують сусіди. — Зграя котів, заморока яка з ними…
— Це хай вас не турбує. А як їм вижити?
Має і свого улюбленця — хатню Масяню — пухнасту, білу з чорними цятками. До неї особливе ставлення, привілей. І рибкою, і м’ясцем побалує. Як сама каже, це її подруга. Вона не дає сумувати і лікує. Знає, де больові точки, там і лягає. Має з ким поговорити і посварити за збитки.
Дивачкою називають бабу Ксеню за її пристрасть до тваринок. Вона ж так не вважає. Просто має добру душу, співчуття до безпритульних вусатих і обігріває своїм теплом.
Анастасія ДІДЕНКО.
