Початок травня 1985 року. Моє село Молотків — у центрі подій, тут людно й шумно, як ніколи. Техніка, фахівці, так звані різноробочі, студенти — чи не з усієї області. У селі над тихоплинною річкою Жердь прискореними темпами готуються до відкриття меморіального комплексу жертвам нацизму.
То — одна з добрих ініціатив (до інших починань варто віднести спорудження Співочого поля, облаштування стадіону й гідропарку в Тернополі та ін.) тодішнього очільника області Анатолія Корнієнка. Дізнавшись від свого товариша, вихідця з Молоткова, громадського діяча і дипломата Василя Остапчука й історика і краєзнавця, організатора музею на громадських засадах у школі та ініціатора встановлення двадцять років перед тим першого пам’ятника полеглим Івана Мельничука про трагедію 29 квітня 1943 року, коли гітлерівські карателі розстріляли й замучили 617 жителів села, Анатолій Корнієнко розпорядився звести тут меморіальний комплекс. Організувати виконання робіт доручив Вікторові Шемчуку, який з цим успішно справився, щоправда, ціною надзвичайних зусиль, забезпечивши не тільки впорядкування території, встановлення пам’ятних знаків, асфальтування дороги, а висадження уздовж неї 617 берізок…
І ось настало 7 травня того ж 1985-го. До врочистого відкриття комплексу (архітектор Іван Осадчук, скульптор Борис Рудий із музеєм (художник Богдан Божко, Степан Мамчур і Степан Нечай) залишилася рівно доба. Проінспектувати, чи все гаразд із погляду комуністичної ідеології приїхав секретар обкому партії Михайло Бабій. Разом зі свитою обласних, районних та сільських керівників він оглянув комплекс, схвально покивав головою, а відтак той гуртик функціонерів подався вулицями Молоткова.
— А ето што за дівєрсія?! — враз вигукнув М.Бабій і тицьнув пальцем у напрямку хати гуцулки, яка віднедавна поселилася з дітьми в селі. — Прасматрєлі? Партбілєти паложитє!
Із видолинка, осяяна вранішнім сонцем, до чиновників усміхалася (чи, точніше, насміхалася з них) хатина з голубими вгорі й жовтими внизу стінами.
Учора того ще не було… — пробурмотів хтось із сільських керівників. — Ми дали команду всім жителям побілити хати, от і…
— Так побєліть, а нє бандєровский флаг на стєнах ізобразіть! — зарепетував М.Бабій. — Будут завтра гості со всєй області, что ані скажут?! Пашлі разбіратса с етой націоналісткою! — і рішуче закрокував стежкою поміж городами; свита подалася за ним.
Побачивши крізь вікно «делегацію», бідно одягнена жінка з кількома дітьми вийшла на подвір’я.
— Как ето панімать? — тицьнув пальцем у стіну М.Бабій.
— Звеліли, то я й побілила…
— А краскі, краскі какіє? Ви што, нє панімаєте, што ви діверсантка? Тюрма за вамі плачєт!
— Яка фарба в кооперації залишилася, таку й купила. Ще й гроші в сусідів позичила, слава Богу не відмовили. А як хочете в тюрму мене забрати, то мусите й моїх дітей узяти, бо хто їх догляне, там, може, їсти дають. То що, йти збиратися до цюпи?
Секретар спересердя махнув рукою, тупнув ногою і повернувся до тих, хто його супроводжував:
— Іщітє виход, таваріщі! Іначє будєтє імєть дєло с КГБ! — відштовхнув ногою песика, який уже прилаштувався до його ноги, піднявши задню лапку.
Першим, оглянувшись навсібіч, зметикував місцевий партієць:
— Кущі! Нас виручать кущі!
Метнувся до найближчих хат і привів із них дядьків з пилками та сокирами. Змусив їх вирубувати довколишні кущі, обрізати гілки дерев і складати довкола хати, щоб затулити стіни аж під дах.
— Кажетса, абайдьотса, — прошепотів М.Бабій.
…А через кілька днів хата знову всміхалася жовто-блакитними стінами. І гуцулка раділа, що має на зиму запас дров: ті ж дядьки за кілька півлітрівок порубали гілля на цурпалки й заховали, щоб не замокли, у похиленій шопі.
Автор: Богдан МЕЛЬНИЧУК.
