Ланівчанину Станіславу Ткачуку, коли свого часу постало питання вибору професії, мама порекомендувала кулінарію. Сьогодні 31-річний чоловік з усмішкою згадує, що в його юнацькій уяві кухарка-жінка — це тітонька з авоськами «зекономлених» ресторанних продуктів, які тягне додому після роботи; якщо чоловік кухар — то це веселий, частенько напідпитку, товстенький дядько-добряк з кумедним ковпаком на голові. Попри стереотип, все ж наважився опанувати цю професію. Відтак у 2004-му вступив до Лановецького ПТУ. У їхній групі з майже 30 студентів було лише два хлопці. «У Лановецького профтехучилища, до речі, чимало талановитих випускників-майстрів, які стали відомими у своїх колах», — зауважує з гордістю.
Школа професійного гарту починалася для юнака ще на виробничій практиці, яку проходив у Миколаєві, Коблево, Одесі. Ще відтоді зрозумів, що це важка робота, але прагнув знати й робити щось набагато більше, аніж готувати банальні сніданки-обіди-вечері в їдальні.
В одному із тернопільських ресторанів довелося працювати із прототипами з уяви свого дитинства — там і стикнувся вперше з гендерною дискримінацією, мовляв, юначе, тобі не місце на кухні. Стас — естет за натурою, не міг змиритися з тим, що у закладі платили мало, натомість дозволяли забирати рештки продуктів додому. До того ж власники не надто турбувалися про чистоту і наповнення кухні сучасним начинням, а вкладали більше коштів у зал.
«Я працював у закладах української, вірменської, китайської, японської кухні. Найкращим прикладом для мене є японська — там кулінарія на першому місці, де філігранне ставлення до продуктів, там дисципліна, чистота, відповідні й вимоги», — згадує Станіслав.
Чоловік відкрито зізнається, що був надто не постійним, шукав своє місце, де йому було б комфортно і працювати, і заробляти, і розвиватися, професійно рости. Тому довго ніде не затримувався, таким чином і набув досвіду — позитивний чи негативний, але це досвід. Загалом змінив більше 20 місць роботи.
«Кулінарія для мене, — каже Станіслав, — це не просто приготування їжі, це філософія, мистецтво. Я хочу, аби люди не сприймали страви лише як речі для втамування голоду. Для мене важливо не культ їжі, а культура споживання страви, магія її приготування. Я був учасником багатьох семінарів і тренінгів, майстер-класів, де слухачами є не тільки жінки, а й чимало чоловіків. Навчився не лише тонкощів професійної творчості, а й фінансової грамотності. Правильне планування, системність — це важлива складова підприємництва, особистого успіху, про що я зрозумів не одразу. Такі життєві університети опановуєш з часом».
Будучи членом асоціації кухарів України, у 2017 році на конкурсі з фудпейрингу (поєднання продуктів з напоями), Станіслав Ткачук у парі з тернополянином Романом Прокопівим вибороли третє місце, поступившись колегам з Харкова та Києва. Таке визнання професійної майстерності на всеукраїнському рівні ланівчанин вважає вагомим досягненням. Уперше в цьому конкурсі брали участь вихідці із західної України і стали призерами. Що характерно: пари кухар-бармен були і чоловічі, і жіночі, але до десятки кращих дуетів увійшли чоловічі (до речі, головна суддя конкурсу — жінка).
С.Ткачук був учасником фестивалів гастрономічної регіональної кухні, що проводили в Тернополі, різних заходів із вуличною їжею. Вперше цього чоловіка за роботою я побачила торік у селі Молотків, коли Молодіжна рада Лановецької міської ради проводила велопробіг у День Незалежності. Стас тоді готував борщ і плов на польовій кухні. Він є одним із членів Молодіжної ради, тому охоче бере участь у різних проектах, як кулінар — у тому числі. Неодноразово стравами його приготування пригощали гостей на різних поважних імпрезах у Культурному центрі Єловицьких. Разом із директором центру та керівником лановецької “молодіжки” Юрієм Матевощуком планували запустити проект на ютуб-каналі про дієтичне харчування. Наразі ця ідея чекає свого часу, як і багато інших, запланованих Молодіжною радою.
У Ланівцях Стаса Ткачука знають переважно як сушиста. Уперше суші почав готувати у відомому тернопільському ресторані «Старий млин». Сьогодні він орендує невелике приміщення у центрі міста Ланівці, де готує роли на замовлення — близько 30 видів. Налагодив систему постачання свіжої продукції. Щоправда, у час пандемії немає стабільної ціни, були й певні труднощі з доставкою продуктів.
Лановецькі гурмани дуже полюбили східні цікавинки. Але наші люди, як зауважує кухар, готові платити не стільки за вишуканість, як за те, щоб роли були ситними і ціна прийнятною. Популярними у Стаса є дегустаційний та обідній сети. Загалом на Лановеччині троє сушистів працюють на замовлення. І охочих побалувати себе вистачає, особливо серед молоді.
Станіслав разом із дружиною Вікторією виховують двох синів. Удома в них головна на кухні дружина. «Вона іноді ревнує мене до роботи, де я проводжу більше часу, аніж з сім’єю, та любов до кулінарного мистецтва зі мною поділяє. Вікторія ще більший гурман, ніж я, до того ж і мій надійний помічник у бізнесовій справі», — зізнається.
У цьому році Станіславові запропонували в Тернополі посаду шеф-кухаря. Заклад готується до відкриття, але карантинні обмеження дещо гальмують цей процес. Наразі наш сушист продовжує працювати у рідних Ланівцях, вже й помічницю вчить, аби було кому довірити свою sushimania_lanivtsi, у якої чимало постійних клієнтів. Ланівці залишати через нову роботу не планує, бо любить своє місто і вважає, що Лановеччина — це край обдарованих людей.
Наталя ГАМЕРА.
Проект здійснено за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.
