Дивне, незнане досі почуття охоплює, дивлячись на пожовтілу від часу фотографію. Їй більше 60 років. Це колектив буряківничої ланки тодішнього борсуківського колгоспу — молодих, симпатичних, працьовитих жінок. Відчувши на собі польську та радянську влади, переживши Другу світову війну, горблячись на полях в роки колективізації, — в кожної з них своя доля, жіноча доля…
Ось збоку сидить замислена вдова Ганна Вісаріонівна Чернух. Вийшла заміж за земляка Петра. Здавалося б, життя принесе їм щастя, дітей. Але у 1942 році, разом з іншими молодими людьми, чоловік потрапив на каторжні роботи у фашистську Німеччину. У нацистському “раю” тяжко захворів, недуги не полишали його й у 50-ті роки минулого століття відійшов в інший світ. Залишившись, як стеблинка в полі, ще молодою Ганна думала, що хоч в праці забуде сум, горе, але в душі невиліковною раною затаїлися неспокій, жалоба. Батьківське християнське виховання допомогло їй знайти спокій у місцевому храмі. Маючи гарний голос, вона стала активним учасником церковного хору і майже все життя присвятила служінню Богу і церкві.
Нелегка доля випала Пелагії Іллівні Піскер, уродженці Жешувського воєводства (Польща). Як у страшному сні, вона згадувала літній ранок 1945 року, коли село оточили польські жовніри і наказали негайно збиратись та вирушати на залізничну станцію. Там, разом з іншими земляками, 17-річну Пелагію з матір’ю загнали у товарняки. Дорогою траплялися провокації: стрільба у вагонах, вибухи на залізниці. Крім цього, ширилося мародерство, зневажливе ставлення, було чути стогін поранених, плач голодних, зляканих дітей. Їхали (часто без їжі і води) кілька тижнів і врешті зупинились на станції Ланівці. Ніхто їх не зустрічав, невідомо куди йти. Разом з родинами переселених Лихачів, Якимихи знайшли у селі Борсуки місце проживання. Поневірившись по чужих хатах, сім’я Піскерів у 1960 році звела свій будинок. В колективі жінок Пелагія забула ті страшні події, але пам’ять про своє родинне гніздо у далекому селі Лихачі ятрило її серце до кінця життя. Нині живе і працює в агрофірмі ПСП “Горинь” її дочка Ганна.
Жінкам у роки воєнного лихоліття довелося відчути на своїх тендітних, ніжних плечах і тягар дружини солдата. Болюче прощання, неспокійне чекання звісток з фронту, ведення господарки, коли доводилось впрягатись у кінські шлеї і засівати збіжжям власне поле. Це добре знали Ганна Федотівна Котюк, Олександра Кіндратівна Шандрук, Ніна Дорофіївна Юзюк та інші.
А як виживали матері-героїні — тільки вони знають. Проводжаючи на фронт Другої світової війни свого чоловіка Феофана, Гликерія Іванівна Шандрук сама виховувала чотирьох синів, п’ятий — народився після війни. Обидвоє поєднали свою долю з двох відомих родин — Шандруків і Петросюків. У подружню дорогу їх благословила графиня Ржевуська, в якої майбутній чоловік першим освоїв трактор ”Фордзон”, а потім став майстром ковальської справи. Повернувшись з війни, чоловік працював у колгоспі, був нагороджений орденом “Знак Пошани”. У 1964 році звели новий будинок. Батьки виховали здібних, інтелігентних синів-соколів, які, окрім одного, вчителювали і гарно малювали. Професійними художниками стали Анатолій та Вавіл. Останній проживає у м.Херсон, творчо працює. Наймолодший Леонід уже на пенсії, живе в м.Ланівці
На світлині, притулившись одна до одної, стоять жінки з вулиці Козакової. Серед них — Антоніна Онисіївна Чернух. За часів війни вона не отримала жодної звістки від мобілізованого чоловіка Тихона. Вже подумували, що немає в живих. Насправді, Тихон Терентійович, потрапивши в полон, зумів втекти і приєднатись до французьких партизанів, де воював аж до завершення війни. У мирні часи подружжя народило і виховало семеро дітей, які знайшли своє місце у житті. Але не знала жінка-героїня, що у закутках щасливого сімейного життя затаїться лихо. Після смерті чоловіка вона втратила чотирьох синів. Сьогодні живуть у сімейних торботах дочки Лариса, Галина та Надія. Найстарша — Надія (сидить у нижньому ряду буряківниць), заглиблена у свої дівочі літа. Ще шестирічною дитиною, вибираючи на городі коноплі, Надія бачила арештовану зв’язкову УПА Ганну Григорівну Хом’як, її сміливу втечу від рук енкеведистів. Кинувшись у криницю, повстанка померла. Надія тоді, у 50-ті роки, не знала, скільки горя впаде на її голову. Ще молодою втратила чоловіка Василя, його брата Петра, а пізніше чотирьох рідних братів. У свої 79 років, хворіючи, Надія Тихонівна зараз проживає у рідних Борсуках.
Ще можна розповісти про багатодітну матір Афанасію Прокопівну Стецюк, дружину фронтовика Анастасію Іванівну Шандрук, яка виховала шістьох дітей.
У 40-50-ті роки минулого століття багато хто заздрив дружинам, чоловіки яких працювали мельниками. Та не варто, бо йдучи на зміну до млина, не знала сім’я, чи повернеться додому господар живим, чи побитим, бо у ті часи вривались у млин різні військові — здебільшого бандитські групи, вимагали (без документів) борошна. Про це добре знала і переживала Килина Омелянівна Трофимчук. Стало краще, коли живим повернувся з війни її чоловік Григорій Євгенович. Разом збудували хату, виростили двоє дітей. Дочка Антоніна за професією медик, заслужила шану та повагу серед жителів сіл Чайчинці і Борсуки. Син В’ячеслав працював механізатором в колгоспі, вирізнявся працьовитістю, мав високі професійні навички, хороший сім’янин.
Скільки жінок в колективі — стільки й доль, поглядів, характерів. І до всіх їх ланковій Єфросинії Яківні Чернух потрібно було мати підхід. Сама вона пішла в невістки до Чернухових, родин яких на вулиці Козаковій та Козловій було шість. Виховуючи єдину дочку, Фросина та її чоловік Ісай чекали сімейних радощів. Та майбутні роки їх не принесли, бо чоловік, потрапивши в ДТП, невдовзі помер, а згодом не стало дружини Фросини. Дочка живе у східних областях України, відірвавшись від родинного гнізда.
Дивляться зі світлини 24 трудівниці, дружини, матері, наречені. Ось завершиться їхній робочий день і надвечір, незважаючи на втому, підуть, співаючи журливі, веселі українські народні пісні, до своїх сімей. Такими є тільки наші, найкращі у світі жінки — українські Мадонни. Майже всіх їх забрала наша земля, лише залишилася, як пам’ять, давня світлина…
Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
