Вона півроку жила, як в тумані… Минали ночі й дні в самообмані, А пам’ять вперто кидала в минуле, Коли вони такі щасливі були! Кружляла зла самотність пелюстками, Весільними квітками під ногами, Фатою зір закутували сльози, Пекли, мов цвіт, непрохані морози. Вона давно, що сталось, зрозуміла – Його любов’ю інша поманила… Їй пеленала очі темна смуга… І, як на зло, – ота страшна недуга… ——– Їх синові уже десятий рочок. Такий міцний, як молодий дубочок! Але ж іще маленький, ще дитина… То ж страшно не за себе, а за сина! А в голові звучало вже не вперше: “Вам залишився місяць, або й менше…” У неї на рахунку кожна днина… І треба з батьком залишити сина. Коли любові не буде між ними, То як простить він батькові хвилини, Коли вона, з бідою наодинці, Втрачала тихо сили по хвилинці. Ні, треба, щоби згадкою у сина Лишилася щасливих днів картина! “Я зможу!” – думка в голові кричала. Всміхалась сину… А про зле – мовчала… ——– Якось в свій дім, прийшовши після ночі, Нарешті він їй прямо глянув в очі: “Ми розлучаємось!” – промовив вперто… І простягнув записку із конверта. “Тобі машина, дім й третина статку… Ви з сином жити будете в достатку…” Вона мовчала… Бухало щось в скроні, Лише папір зім’яла у долоні… День пролетів в напруженім мовчанні… “Що скаже?” – він губився у чеканні… Вона ж всю ніч щось за столом писала… Нарешті ранком тихо проказала: “Напевно, в цьому є моя провина, Давай не будем травмувати сина. Він іспити свої завершить в школі, А через місяць будеш ти на волі! Та виконай іще одне прохання – Ти на руках мене носи щорання. Той місяць, як було колись, спочатку… Нехай мені залишиться на згадку!” Він посміявся…Дивні ці умови! Ну, добре, він уже на все готовий. Що місяць?! В нього вже нове кохання, Нове життя, нові уподобання! ———– Той перший ранок почувався скуто – Така легенька, зовсім невідчутна… Лиш пульсувала жилочка на скроні… А син щасливо плескав у долоні! ———– Тепер щоранку ніс її по сходах, І огортав його ледь чутний подих… Побачив — в косах павутина біла… Щось призабуте в серці защеміло… ———– …Ось місяць пролетів. Останній ранок. Вона була легенька, як серпанок… Ну як її насправді не любити І на руках до смерті не носити?! Порозумівся врешті він з собою, Відчув, якого завдавав їй болю! Все буде іншим! Ось троянди білі, Такі, як і на їхньому весіллі! Записку швидко вклав він поміж квіти: “Я буду на руках тебе носити, Допоки смерть тут не розлучить нас!..” Та він не знав, що вже прийшов той час. Неначе сльози, білі пелюстки Холодної торкнулися руки… На жаль, запізно люди розуміють, Що найцінніше берегти не вміють!..
