Ще у п’ятдесяті роки ХХ століття янковий млин працював вдень і вночі. Особливо після хлібних жнив. Одного дощового дня борсуківляни та заїжджі з навколишніх сіл обговорювали подію тижня. У селян почастішали крадіжки птиці, кролів. Робили засідки, але марно. Того часу подібні крадіжки були рідко. Однак у селах знали, як кажуть, в “обличчя” злодіїв, але не спіймали “на гарячому”. Підслухавши розмови селян, завідуючий млином на прізвище чи прізвисько Борідка, зручно вмостившись на мішках із зерном, розповів таке:
— Коли мені виповнилося сім років, уперше з батьком поїхав на ярмарок. Скупивши необхіне для господарства, зайшли в шинок перекусити. Були там різні відвідувачі: бідніші, які прагнули на ходу щось “перехопити”, та багаті, котрі полюбляли ситніше з’їсти і випити. Крім офіціанта, від столу до столу переходив молодий, високий, з довгою бородою і в латаній-перелатаній одежі чоловік. Він дивними рухами рук збирав залишки їжі чи пива і одразу їх споживав. Коли він підійшов до нас, то помітили, що руки в нього були без кінцівок.
Батько пошкодував каліку, запросив до столу, замовив для нього склянку горілки і закуску. Не чекаючи запитань, чоловік назвався Федором і в знак вдячності за гостинність схвильовано розказав про себе. Ріс у сім’ї селянина-середняка одинаком. Змалку охоче сприймав батькову хліборобську науку. Здавалося б, бути йому гідним спадкоємцем. Але, дорослішаючи, був ласим до чужого майна, особливо любив коней. Батьки його сварили, били, повертали крадене, ще й доводилося виплачувати компенсацію потерпілим.
Волю своїй ганебній пристрасті Федір дав, коли померли батьки. Не було в повіті такого коня, якого б він, сподобавши, не міг вкрасти. Його шукала поліція, згуртовані селяни робили засідки, але крадій був невловимий.
Назбиравши достатньо грошей, збудував цегляну хату, покривши дах бляхою, купив землю, завів худобу. Закохавшись у красиву, роботящу дівчину, одружився, а згодом з’явилися діточки: хлопчик і дівчинка. Тоді й присягнув перед іконами, що більше не крастиме.
Через кілька років, одного недільно дня, їдучи на ярмарок, угледів пару коней, які тягнули гарний віз, завантажений камінням. На диво, таких коней він ще не бачив: темно-гніді, з білими цяточками на лобі, пишною гривою і великими підкованими копитами. Вони були, мов близнята, такі подібні один до одного. Їздовий наймитував у багатого пана і камінь віз на будівництво нового фільварку. “Ще цей раз і більше не буду”, — у Федора по-новому спалахнула злодійська пристрасть, защеміло в грудях, зануртувала кров у жилах. Познайомившись із кучером, збрехав, що їм по дорозі (який там ярмарок!).
Надвечір під’їхали на хутір, щоб переночувати. Попутник спутав коні, прип’яв ланцюгами і, почепивши на них важку колодку, ключі сховав у торбину, поклав її під голову та ліг спати. Почувши його хропіння, Федір злодійськими кроками підійшов до коней-красенів, відімкнув краденим ключем пута, ледве стримуючи себе від поспішності, сів на одного з коней та помчав із хутора. Від гучного тупоту пари коней з важкими копитами прокинувся їздовий, а за ним і господар. Вони сіли на коней господаря і погналися навздогін. У кожному селі, незважаючи на ніч, збирали людей. На ранок переслідувачів було вже близько п’ятдесяти. І це не випадково, бо майже в кожній місцевості траплялися подібні крадіжки.
Село за селом, дорога за дорогою тягнувся ланцюжок переслідувачів. Врешті, украдені коні, знесилившись, зупинилися і Федору не вдалося втекти. Наздогнавши його, розлючені селяни зв’язали крадія і повезли на той самий хутір. Там без довгих промов і жалю зробили самосуд, відрубавши злодієві сокирою кисті рук.
Дружина з дітьми від сорому, пересудів, нарікань односельчан вибралася за межі повіту, а Федору довелося за безцінь продати господарство, бо утримувати його було нікому. З тих пір уже кілька років жебракує, перебравшись в інший повіт.
Завершивши розповідь, Федір, зіщулившись, заплакав, подякував за гостинність, пішов від столу до столу. Після цього випадку стихли великі крадіжки…
Послухавши історію про крадіжки, завізники хитали головами: мовляв, часи не ті, але злодіїв треба карати жорстокіше, щоб не повадно було іншим.
З цієї повчальної розповіді напрошується простий висновок: скільки не кради, а кара з часом прийде. Звичайно, боротися з цим злом треба іншими методами. Корупція, або простіше злодійство, не сьогодні вродилося. Ще на початку дев’яностих років минулого століття підприємства, колгоспи почали безцеремонно захоплювати нечесні ділки, обманюючи народ. Від відкритих товариств вони переходили у закриті та приватні, викуповуючи матеріальні цінності за копійки.
Може, було ще тоді запитати, де взялось стільки грошей у майбутніх власників, щоб купити завод, фабрику чи майно колгоспу вартістю в мільйони радянських рублів. Питання риторичне. Ще добре, коли окремі нинішні поміщики щось роблять для соціально-культурного розвитку захоплених територій і дбають про їхніх працівників та жителів. У більшості ж бажання одне — накопичення грошей для власної кишені.
Наплодилося безліч антикорупційних бюро, агентств, організацій, рухів, але, як бачимо сьогодні, перед судами вони безсилі, а суди самі не дотримуються законів держави. Надія на рішучість влади, здійснення правових реформ чи, в крайньому випадку, на кару Божу.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
