Український ПЕН та Харківський ЛітМузей ще у липні вибрали чотирьох учасників Харківської літературної резиденції — двох письменників з Ужгорода й Дніпра, перекладачку з Києва та нашого відомого перекладача, письменника, ланівчанина Юрія Матевощука.
Усього на розгляд журі, до складу якого увійшли письменники/ці, члени Українського ПЕН Сергій Жадан, Катерина Калитко, Андрій Курков, Наталка Сняданко та Остап Сливинський, надійшло 28 заявок, серед яких 19 від авторів/ок прозових творів, 9 — від перекладачів/ок.
За умовами конкурсу, упродовж місяця (з 15 вересня) Юрко жив у Харкові, аби закінчити переклад двох книг Корнеля Філіповича — польського письменника середини ХХ століття: “Щоденник антигероя” та “Сад пана Нічке”, що розповідають про події Другої світової війни. На думку перекладача-ланівчанина, у цих творах є багато паралелей із війною на Донбасі.
У час Харківської літературної резиденції Ю.Матевощук ознайомився із середовищем і культурним контентом міста на сході України, в якому він був уперше. А сьогодні знайомимо читачів із враженнями нашого мистецького діяча, подаємо його спогади.
Довідково: Харківська літературна резиденція була заснована Українським осередком Міжнародного ПЕН-клубу 2018 року з метою підтримки письменників/ць та перекладачів/ок, а також промоції Харкова та його культурних процесів. Цього року резиденція відбувалася за підтримки Українського культурного фонду.
Я не люблю розв’язувати вузли. Але потрібно почати. І почнеться усе це з виправдовування, позаяк дедлайн написання цього есе давно минув. Надіюсь, зараз вийде. Коли я вже в Ланівцях сиджу на ліжку, а збоку донька дивиться мультики і вчить англійську абетку. Але ж я так мріяв написати цей текст ще у Харкові та особливо зробити це в останній день. Уявіть, якою б ефектною видалася б кінцівка після захоплених розповідей про вірменського таксиста та називання вулиці, будинок «Слово» та квартиру номер сорок з Банди Шолтесом, зелені газони у парку Шевченка і заборону по них ходити, залізничний вокзал з найбільшим холом, Олега Каданова на велосипеді, Таню Радіонову, яка була впевнена, що я буду за «усім цим» сумувати та в результаті мала рацію, Харківський Літмузей з подіями у саду та намальованими Нікітою Тітовим письменниками на плакатах, катарських корсарів і ковідні трабли з авторським правом, «Червону фіру» і диван Павла Тичини, заборонені книжки і виставку за три тисячі гривень, Григорія Савича та комікси з гармонією, Володимира Гаряїва та останніх футуристів, Маяковського та програну партію у більярд, Христину Алчевську та перший і недовговічний пам’ятник Тарасові Шевченку, УФТІ з розщепленим ядром атома та голим Левом Ландау, сталінський терор та розгром інституту в 1938 році, Ганну Яновську та поетичні читання у дворі її дитинства, Жаданову «Месопотамію» та концерт з «Собаками» зі слемом під сценою, Нетеченську набережну, яка на вказівниках названа «Нетіченська», тонкі перестінки у квартирі та стогони у сусідній через кожні два дні, Макса Беспалова і його безстрашність перед собаками Москальовки, Таню Пилипчук, читання письменників «Плугу» щопонеділка та шубу Володимира Сосюри, продану за мішок зерна на початку двадцятих років, Леся Курбаса та «Маклена Граса», «знамениту оспівану літераторами мистецьку стометрівку», яка щодня «пролягала» під ногами, пошуки малюнків Гамлета та забування їх фоткати, конструктивізм з боків та кернесанс з люстрами над головою, вулицю Культури паралельну до вулиці Літературної, Харківський тракторний завод та заробітчан з Америки, роздруковані аерозйомки Івана Сеніна та кнопку зі запуском ракет на Кремль з його квартири, політичну агітацію від опоблоку та правий сектор, Борю Севастьянова, кафе «Снєжок» та волонтерську допомогу військовим з поломаною технікою на виїзді з міста, чоловіка, котрий не міг ходити, наші з Іваном плечі та входження до храму, перукаря з дівчиною, які цього чоловіка несли перед нами, цукор фасований по пів кілограма, найбільший спальник Салтовку, куди мені так і не вдалося потрапити, але про який я співав повсякчас, нічні валандання дворами о третій ночі від «здєсь люді спят» до «здєсь люді тоже спят», обговорення «Тенета» та вино без пластикових стаканчиків, вишукування Банди цікавих балконів та старі вивіски під склом, 26,7 кілометрів пішки за день, Андрія, котрий давав нам фору та дитячу залізницю, одну й ту саму вулицю Красного льотчика, красних льотчиків, червоного льотчика, червоних льотчиків та Шевельова з чотирма правильними табличками на будинках, велику квартиру Шевельова та кімнату для прислуги, Чотири Харкова, П’ятий Харків та ностальгію за Третім, велику кількість церков та малу українських, пам’ятник Тарасові Шевченку, Наталію Ужвій та заховане колесо, колишнє КДБ і ріки закатованої крові, пам’ятники під склом над станцією метро «Архітектора Бекетова», Держпром, ліфт з іконками та дежурною бабусею, могилу Миколи Хвильового, до якої навідуватися варто лише вночі, нарікання на українську плаксиву пісню та міжнаціональні музичні батли, кухонні танці під угорські ритми, пиляння дерева, з процесу якого народжуються іграшки та спогади з дитинства, потяг Лисичанськ-Ужгород, який не їхав до Тернополя… уявіть, яким ефектним вдалося есе, коли б я його почав словами: «Сьогодні останній мій день перебування на Харківській літературній резиденцій. За вікном виблискує жовтневий захід сонця, а я, зібравши у вузол усі свої враження, починаю його розплутувати».
Під час першої ознайомчої zoom-стрічі, відповідаючи на запитання, що би я взагалі найбільше хотів відвідати у Харкові (а я серед моїх колег жодного разу до цього тут не бував, не кажучи вже про те, що я не бував ніде східніше центральної України), то я без вагань сказав, що найперше хотів би походити слідами «нашого» (так-так, тернопільського в моїй голові) Леся Курбаса, тримаючи в умі його навчання в місцевій гімназії до Першої світової війни та організацію «Тернопільських театральних вечорів».
На друге і досить логічне питання: чому саме Харків і чому у це місто я приїхав перекладати класика польської літератури Корнеля Філіповича, я вже відповідав у студії місцевого телебачення, куди нас з Банди Шолтесом запросив Філіп Дикань. В той момент я відповів щось типу: в Україні не так багато резиденцій, це чудова можливість для автора попрацювати, відкрити для себе місто і так далі. Це запитання мені ставили не лише у телевізійній розмові, а й у приватних балачках. Те ж саме питання я ставив і собі. Проте відповідь на нього я знайшов лише тоді, коли повернувся з Харкова.
Корнель Філіпович народився на початку двадцятого століття у Тернополі. Про його біографію не лише в Україні, а й в Тернополі, зокрема, знали не дуже багато, проте в Польщі він вважається одним з найвпливовіших письменників ХХ століття, майстром «коротких форм»: повісті, мікро-романи, оповідання та новели. Саме його Віслава Шимборська називала своїм вчителем і наставником та саме через нього вона плакала на врученні Нобелівської премії, через те, що він вже не зміг побачити момент її найбільшого літературного досягнення. Завдяки Корнелю Філіповичу я став перекладачем з польської мови. Саме перекладачем, адже польську мову я вивчив завдяки своїм викладачкам в тернопільському університеті. Потім успішно після закінчення універу я на неї «забив». Але за рік, гостюючи в Юрка Завадського, я вкотре знехтував розмовою та пішов «позичати» чергові книжки з його бібліотеки. А під неї у Завадського було виділене окреме приміщення, позаяк кількість видань там була просто величезна. І якось так випадково поглядом я натрапив на корінець книжки «Kornel Filipowicz — Romans prowincjonalny». — Ти знаєш, що він народився у Тернополі? — запитав Юрко. — Ні, — відповів я натомість. Коли він розповів, що й перекладів, як таких, катма, я ствердно вирішив, що мушу виправити цю прикру ситуацію, що я буду його перекладати. Таким чином у 2015-му в одному томі вийшло дві книжки Філіповича, які я переклав: «Провінційний роман» та «Скажи це слово». Тоді Філіпович відкрив для мене захід. Я вперше перетнув польський кордон нашої країни. До того ще були північні контрабандні досвіди з книжками на білоруських кордонах, а от у Польщі я побував уперше та завдяки презентаціям книжок Філіповича вперше побачив західний світ. Після видання цієї книжки, у мене почали з’являтися інші замовлення на переклад: чи то усний для різноманітних організацій, чи то письмовий для видавництв і театрів.
Я не буду нити про дві тисячі двадцятий. В усіх і так багато солі. Проте на початку року я натрапив на статтю про харківський період Курбаса і згодом ще раз передивився документальний фільм «Будинок «Слово». Згодом, зрозумівши, що моє менеджерське фестивальне життя скотилося нанівець, я не став надто сумувати, зрозумівши, що тепер в мене буде більше часу на іншу мою улюблену справу, а саме художній переклад. Тож, я написав проект на видання трьох томів, присвячених Корнелю Філіповичу: перевидання попередніх двох збірок, переклад двох книг, присвячених темі Другої світової війни, яку Філіпович бачив на власні очі, та переклад книжки Юстини Соболевської про життя та творчість Філіповича. Це був дуже максималістичний опис проекту, який я листом відправив на розгляд Генеральному консульству Польщі у Луцьку. І успішно про нього забув. Згодом, на початку літа я побачив інформацію про Харківську літературну резиденцію. Признаюся чесно, за винятком двох поетичних конкурсів, я практично ніколи не подавався на жодні літературні резиденції та великі літературні конкурси, завжди тримаючи в умі той момент, що я все ж таки культурний менеджер, організатор фестивалів, тож нехай подаються ті, кому це потрібно більше. Але цього разу я запитав себе: «А чому б ні? Може, спробувати?». І вже коли отримав листа з позитивною відповіддю щодо моєї участі, я почав ганяти радісно по будинку, наче збірна України з футболу виграла Чемпіонат світу з футболу. Це новина була, ніби ковток свіжого повітря після довгих днів чекання у затхлому приміщенні. А вже за тиждень я отримав позитивного листа від консульства з погодженням про підтримку друку книжок Філіповича.
Тож тепер усе складалося ідеально: попереду у мене був місяць невідомих вражень та вагон вільного часу для роботи, що приносить мені завжди естетичне задоволення. Під час резиденції я переклав одну та допрацював дві інші повісті Корнеля Філіповича. Твори, які в перспективі своїй мають шанс штовхати читача до критичного мислення, позаяк — це повісті про антигероїв, яких так багато у нашому суспільстві.
На жаль, я завершую це есе не в Харкові в останній день резиденції, як це планував, а у себе вдома, в Ланівцях. У «Chrome» в мене відкриті дві вкладки з «Вікіпедії» про Філіповича та Леся Курбаса, а в них практично однакові дати від’їзду з Тернополя на початку двадцятого століття, проте один з них поїхав на захід, а інший на схід. Хоча ментально в обох було дуже багато спільного у творчості. Спочатку Філіпович мене повів на захід за собою, проте у дві тисячі двадцятому разом з Філіповичем ми попрямували на схід дорогами Леся Курбаса, нічним потягом, а потім таксівкою до вулиці Культури-Літературної, до будинку «Слово». І єдине, про що я лише можу сумувати, так це про те, що я цього не зробив раніше.
Я не люблю розв’язувати вузли. Добре, що мені не прийшлося цього робити, тому що вся моя історія з Харківською літературною резиденцією — це сповнена позитивних емоцій палітра пам’яті, що складається з різноманітних пазлів, проте як їх не прилаштовуй одне до одного, картинка ніколи не змінюється на гірше.
Юрій МАТЕВОЩУК.
