Колись, дуже давно, на Землі був острів, на якому мешкали усі духовні цінності. Та одного разу вони зауважили, що острів почав опускатись під воду. Усі цінності сіли на свої кораблі і попливли світ за очі. Залишилась тільки Любов.
Вона чекала до останнього, але коли вже чекати було нічого, їй теж закортіло податися геть. Тоді вона звернулась до Багатства і попросилась до нього на корабель. Але Багатство відповіло:
— На моєму кораблі багато дорогоцінностей і золота, для тебе тут не вистачить місця.
Коли повз пропливав корабель Суму, вона попросилась до нього, але той відповів:
— Вибач, Любове, я такий сумний, мені треба завжди залишатися на самоті.
Тоді Любов побачила корабель Гордості та попросила про допомогу її, але та сказала, що Любов порушить гармонію на її кораблі.
Поруч пропливала Радість, але вона така була перейнята веселощами, що навіть не почула, як її кликала Любов.
Тоді Любов впала у відчай. Але раптом вона почула голос десь позаду:
— Ходімо, Любове, я заберу тебе з собою.
Любов озирнулася і побачила старого. Він довіз її до суші, і коли старий поплив, Любов спохопилась, адже вона забула запитати його ім’я.
Тоді вона звернулась до Знання:
— Скажи, Знання, хто врятував мене? Хто був цей старий?
Знання подивилось на Любов:
— Це був Час.
— Час? — перепитала Любов. — Але чому він врятував мене?
Знання ще раз поглянуло на Любов, потім вдалеч, куди поплив старий:
— Тому що тільки Час відає, якою важливою в житті є Любов.
