Коли в сім’ї народжується здорова дитина — це безмежне щастя, радість, приємні клопоти. Однак, якщо Господь допускає народження дитини з вадами здоров’я, життя набуває зовсім іншого змісту, втрачається сон, а повсякденні проблеми здаються дріб’язковими, відходять на другий план. Найголовніше — здоров’я сина чи доні. Про це з неприхованим хвилюванням говорить гриньківчанка Тетяна Хвещук, яка разом з чоловіком Ігорем виховують дитину з інвалідністю. На долю цієї жінки випали нелегкі випробування: чотири вагітності, троє дітей, хвороба сина, його тривала реабілітація… Не раз хотілося кричати не своїми голосами, але брала себе в руки. Розуміла, що не єдина, а одна з-поміж тисяч жінок, які несуть такий нелегкий хрест. Навчилася з оптимізмом дивитися у завтра і не втрачати надії на те, що воно буде кращим, навчилася любити сина таким, як він є, радіти успіхам, підтримувати. Сьогодні Тетяна зважилася на відверту розмову та пригадала все, як було з перших днів народження сина. Говорили про лікарні, як держава допомагає таким сім’ям, а також про особливості навчання, виховання і світ захоплень сина.
Діагноз ДЦП як сніг на голову звалився Тетяні, коли Владику було 9 місяців. До цього під час планових обслідувань лікарі запевняли, що все гаразд. У 6 місяців хлопчик вже навіть почав спинатися на ніжки. Раптом такий невтішний діагноз. Життя в одну мить кардинально змінилося. Все, про що мріяла тоді 21-річна жінка — щоб її кровинка якнайшвидше одужала і стала на ноги…
Той день, коли Владислав з’явився на світ, пам’ятає, як сьогодні. Вагітність протікала добре. На 32 тижні були передвісники пологів, поклали на збереження, але через два дні Таня народила сина.
У тому, що в сина такий діагноз, не береться винити нікого. Однак вважає, що якби лікарі відповідальніше ставилися до своїх обов’язків, уважно слідкували за протіканням вагітності та розвитком дитини у перші дні життя, такого б не сталося. Наводить свої аргументи. По-перше — неправильне розташування плоду (ніжками донизу). Цього, чомусь, під час огляду на УЗД, не помітили. По-друге: недоношених дітей повинні вигрівати у кюветі, натомість Владик побув там всього одну ніч. По-третє — у хлопчика була жовтяниця. Про це Тетяна дізналася лише тоді, коли відразу після виписки з пологового направили на обстеження у відділ недоношених в Тернопіль. Хлопчика поклали в реанімацію. Білірубін при нормі 50 — був 500 — 600. Перший місяць життя Владик провів у лікарні. Після цього начебто уже все було добре, так принаймні запевняли маму медики. Планові огляди спеціалістів у три та шість місяців — теж все гаразд. Хлопчику зробили щеплення, після чого раптово перестав ставати на ноги і не сидів. У 9 місяців медики поставили невтішний діагноз — ДЦП.
В той час молоде подружжя Хвещуків не знало, у кого шукати допомоги та підтримки. Адже самі ще добре не стали на ноги, а вже такі випробування. Хлопчик потребував постійного лікування та реабілітації. А це чималі кошти, яких у сім’ї не завжди вистачало, хоч батько постійно працював. Та попри це, щороку сина возили у реабілітаційні центри, санаторії, лікарні по всій Україні, навіть літали на консультацію в Італію. Перепробували все: традиційну, нетрадиційну медицину, іпотерапію і навіть дельфінотерапію. Гірко їй, що замість 3-4 курсів реабілітації, які необхідні щороку, він проходить лише один. На більше не вистачає коштів.
Покращити стан здоров’я Владика вдалося завдяки операції, що переніс у 2014 році. Тоді йому зробили 16 проколів по всьому тілу, був довготривалий період реабілітації, але стан здоров’я покращився. Таке оперативне втручання потрібно робити раз у п’ять років. Поки що сім’я збирає на це кошти. Позитивно впливає на стан здоров’я юнака іпотерапія. Після того, як пройшов курс, Владик став жвавішим, покращилася координація. Навіть італійські медики говорили, що найефективніше лікування для нього — іпотерапія та масажі.
Не чекають Хвещуки й підтримки від держави. Ніхто й ніколи особливо не цікавився, як живе і розвивається їхня дитина. Щоправда, якось педіатр Петро Литвинчук запропонував їм путівку в санаторій у Трускавці, за що йому сердечно вдячні. А також отримали безкоштовно спеціальний інвентар — ходунки, триколісний велосипед, шведську стінку. Про такі послуги випадково довідувалися від знайомих.
Таня весь свій час приділяла розвитку сина. Хотіла, щоб мав друзів, був серед ровесників. Пригадує, неодноразово, ще коли жили на квартирі у Ланівцях, носила його на вулицю на руках з п’ятого поверху, не хотіла садити в інвалідний візок, щоб не травмувати. А він так тішився спілкуванню з дітьми.
Дбала родина і про навчання сина. Спочатку вчителі приходили додому,а як переїхали у Гриньки, щодня привозила їх. Сьогодні Владик непогано читає, однак з письмом трішки складніше. Закінчив лановецьке училище, щоб мати хоч якусь спеціальність.
Залюбки Владик разом з мамою відвідували інклюзивно-ресурсний центр, однак лише рік, адже закінчував уже школу. Заняття з логопедом, лікувальна фізкультура давали свої позитивні результати.
Сьогодні Владику вже 19 років. Він ставить перед собою цілі, має плани на майбутнє, хоче займатися чимось корисним і мріє про власну сім’ю та оселю. Як підтримують батьки такі поривання сина? Роблять все, що в силах, аби розвинути його здібності та наблизити до мрії.
Кілька років тому в Кременець приїжджали реабілітологи з Польщі. Тоді Владик зважився на розмову з ними. Лікарі запропонували навчатися в реабілітаційному центрі з можливістю працювати, оскільки при ньому функціонує 11 фабрик і кожна дитина з особливостями розвитку може реалізувати свої здібності та заробити на прожиття. Чужа країна, нове життя — чомусь не наважився юнак зробити такий крок. Хоч, як розповідає мама, міг би справитися й без неї, під наглядом медиків, оскільки за останні роки у фізичному розвитку Владика є помітний прогрес. Він сам, без сторонньої допомоги пересувається по хаті й на подвір’ї, одягається, їсть, слідкує за особистою гігієною, а ще наполегливо займається спортом…
5 років тому це стало його єдиним хобі. В оселі Хвещуків — міні тренажерний зал: бігова доріжка, орбітрек, гирі, шведська стінка. Тут юнак із задоволенням проводить час. Йому подобається такий вид спорту, як армреслінг, хотів би ним займатися професійніше і на перспективу взяти участь у змаганнях. Хорошою підтримкою прагнень хлопця стали працівники тернопільського реабілітаційного центру “Актів лайф”. Тетяна вдячна кожному депутату міської ради, хто зміг зі свого фонду виділити кошти на оздоровлення. У центрі, крім різноманітних процедур, масажів, вправ, юнаку вселили надію і допомогли повірити у себе, навіть зняли відео про нього і вручили грамоту за значні успіхи. Більше того, спеціалісти центру консультують Владика дистанційно, розповідають, який комплекс вправ краще підібрати і як це робити професійно. На жаль, вдалося пройти тільки один курс, позаяк карантинні обмеження внесли свої корективи. Подружжя Хвещуків не втрачає надії на те, що мрія сина — проявити себе у спорті та досягнути хороших результатів — неодмінно збудеться, адже така його наполегливість обов’язково принесе успіх.
Пташка має два крила і літає високо у небі, а у Тетяни є три крила — це сини. Вони додають сил, підбадьорюють, допомагають, не дають смутку і розчаруванню підкрастися до материнського серденька…
Лише через десять років вона зважилася народити другу дитину. Сьогодні Денискові 9 років, він понад усе любить свого старшого брата, допомагає йому. А ще в сім’ї підростає 3-річний Даниїл. Попри велику різницю у віці з Владиком (16 років), брати знаходять спільну мову і непогано ладять.
Все своє життя Тетяна свідомо поклала на вівтар сім’ї, жертвуючи своєю кар’єрою (за спеціальністю — юрист, але жодного дня так і не працювала), вільним часом, друзями і навіть повсякденними благами. Тільки б їм було добре. Задля Владика навіть переїхали проживати у село. Тут більше простору, місця, свіже повітря. Попри свої страхи, декілька років тому Таня сіла за кермо, поскільки чоловік часто їздить на заробітки, а їй щодня потрібно возити Дениска до школи у Ланівці, Даню — в дитсадок, та й зі старшим сином частенько до Тернополя їздять. Також ведуть господарку, тримають свині, кури, кролі, засівають близько 1 га зернових, вирощують городину. Непросто навіть уявити собі, що коли чоловіка місяцями немає вдома, вся робота по господарству лягає на її жіночі плечі й руки.
Попри усі труднощі, вважає себе щасливою жінкою і мамою, адже оточена любов’ю найдорожчих своїх синочків, турботою чоловіка, з яким разом не один пуд солі з’їли, який не залишив у важкі хвилини, став чи не єдиною підтримкою й опорою.
Серед її мрій, найзаповітніша — щоб усі були здорові. Бо все в житті відносне, лише здоров’я — важливе і таке необхідне кожному.
Олеся МЕЛЬНИЧУК.
