Народне повір’я: “Невістка — чужа кістка” — не стосується цієї історії…
Сім’ю Любаренків усі вважали зразковою. Лариса Петрівна та Артем Степанович — інтелігентні люди, обоє мали престижні роботи. Завжди вони разом. А ще їх цінували і поважали за високі моральні якості, вміння спілкуватися з оточуючими, вчасно прийти на допомогу, підтримати. Господиня — майстриня на всі руки — і в’язати, шити, смачно готувати. Усе вміла. По своїх справах не відставав і господар. Виховали чудового сина, дали вищу освіту. Дочекалися онуків, невісткою не могли натішитися. Не тільки вродлива, але розумна, працьовита.
… Літа, мов бистрі коні пролетіли. До старших Любаренків підкралася старість. Почала хворіти Лариса Петрівна. Чоловік, мов дитину, леліяв, підставляв своє плече. Син провідував батьків рідше, був чиновником, тож, відповідно, мав багато справ. Частіше приїжджала Світлана з дівчатками. Тоді дім наповнювався світлом і безмежним щастям.
Здавалося, що у цих сім’ях довіку буде добро.
Все рухнуло, змінилося після трагічного випадку — в автокатастрофі загинув Максим. Не витримало серце і Лариси Петрівни — до року і її не стало.
Залишився самотнім Артем Степанович. Підтримкою і опорою стала Світлана. Розривалася між домом, роботою і провідуванням свекра. Вирішила старень-кого, на деякий час забрати до себе, щоб придивився, “прижився”. Артем Степанович уже не мав сил щось робити самостійно. Якраз трапилася нагода — купили квартиру на одному поверсі. Так живуть.
Світлана багато разів на день навідується, завжди щось свіженьке принесе поїсти, на вулицю виведе. Проявляє неабияке піклування. Артем Степанович лише дочкою називає і дякує за теплу старість. Живе заради сім’ї сина, заради світлої пам’яті його і коханої дружини. А про невістку каже:
— Такої дочки, як в мене, немає на цілому світі.
Автор: Н.ІВАНЕНКО.
