У селі новина: чи то хороша, чи не зовсім, але розлітається блискавично. І знову, як завжди, місцева «всезнайка» Улянка, зібравши навколо себе молодиць, не вгавала:
— Ви чули, Оксана Пилипчукова з отакенним животом (показала руками) приїхала. Оце так вивчилася. А яка ж тихоня, скромняга! Ніби й заміж не виходила, а залетіла. І від кого ж?
— Чого ти завелася, радієш? — перебила пліткарку Галина. Яка ж тут дивина? Чи вона перша чи остання без чоловіка народжуватиме?
Трохи присмир-нівши, відступаючи назад, Уляна, яка знала все і про всіх, уже тихіше додала:
— Та я, та я ж, що не правду сказала?…
На тому й жіночки розійшлися кожна по своїх справах.
А Оксані й на правду непереливки дісталося: хоч мама належним чином сприйняла звістку доньки про вагітність, зате батько, як кажуть в народі, терло робив:
— Як ти так змогла, ми ж тебе вчитися послали? Скільки грошей «вгрохали»! Вижену геть з дому! Що люди будуть казати? Який сором.
— Заспокойся, Василю, радій, що внучатко народиться, вибавимо, — намагалася вгомонити розлюченого чоловіка Марія.
Оксана, коли всі спали, ридала в подушку. Не такі були образливі слова батька, як зрада коханого. А він же зізнавався, що любить, що одружиться. Вона ж — молода, наївна — повірила.
…Кохання викладача й студентки тривало майже рік. Вони часто зустрічалися. Ярослав Петрович на момент побачень знімав квартиру. Усе тихо, приховано, подалі від людського ока.
Коли Оксана поділилася радістю, що чекає дитину, Ярослав був категоричним:
— Ні, ніяких дітей.
А потім зізнався, що одружений.
Світ захитався в очах, дівчина як обпечена вискочила з кімнати. Ярослав наздогнав, взяв за руку:
— На тобі гроші, зробиш аборт. Це буде правильно. І не думай мене осоромити.
Оксана викинула гроші і побігла.
Так тривало ще декілька місяців, обоє уникали зустрічей. Але ж “шило в мішку” не заховаєш. Дитинка росла в утробі матері.
Додому їздила дуже рідко, мовляв, справ багато, — то навчання, то підробляла.
Далі мовчати уже не могла. Дівчата з гуртожитку, де разом проживали, знали про вагітність подруги, але обіцяли тримати все в таємниці. Тривожило інше: як матері сказати. Зателефонувала, розмовляли про те, про се і не пам’ятає, як випалила «головне». У слухавці на кілька секунд — тиша…
— Та якось буде, приїжджай додому, — заспокоїла ненька. Оформила академвідпустку і зробила, як веліла найрідніша людина.
А що було в селі, коли Оксана появилася — уже відомо. Але поговорили-побалакали та й на часі інша новина…
Ось настали пологи в Оксани. Оплакувала своє нещастя, зраду, біль, осуд односельців. Але глибоко в серці горіла іскорка надії, що буде мамою. Стала сильною, вольовою. Все переживе, все буде добре.
Народила синочка. Цілувала, гладила по личку свого ангелика, до грудей тулила. А він, як дві краплі води, весь у Ярослава.
Забирала з пологового мама і подруги. Квіти, вітання — усе як годиться. Тільки без нього…
Ярослав Петрович на той час розрахувався з вишу і виїхав з сім’єю в інше місто. Оксана не знала куди, та й навіщо ятрити душу.
А Назарчик ріс, уже перші кроки зробив. Полюбив онучка й дідусь:
— Он який в нас орел! — вихвалявся, гуляючи з ним по селі. Скоро на рибу разом будемо ходити.
Академвідпустка закінчувалася. Батьки погодилися доглядати онучка. Оксані дали добро довчитися. Вона ж поставила собі за мету — здобути вищу освіту, виховати сина. Стала зовсім іншими очима дивитися на навколишній світ.
Під час чергової сесії зустріла Романа. Правда, він навчався заочно, бо працював. Оксана дуже йому сподобалася, закохався з першого погляду. Запропонував зустрічатися, та вона боялася нових стосунків, бо добряче вже «попеклася». Але на кінець здалася. Розповіла Роману, що має сина. Юнакові дитя не стало на заваді. Зізнався, що кохає і любитиме сина, як рідного. Так і сталося. Обоє закінчили виш, зареєстрували шлюб, чоловік всиновив Назарчика. Знайшли роботу в місті, і всі сім’єю перебралися туди.
— А ви чули? — знову глаголить Уляна, — Оксана заміж вийшла. А чоловік який славний. Не побоявся, з дитиною взяв…
Пройшли роки. Оксана народила ще дівчинку, живуть у злагоді, любові, достатку. Ось так буває, що інколи нещастя щастя приносить…
Автор: Анастасія ДІДЕНКО.
