Активна, ділова, вмілий організатор, до того ж — красуня. Це про Оксану. Мов плющі вилися навколо неї хлопці. Уже в підлітковому віці кожен хотів сподобатися цій симпатюльці — різні презенти дарували: брошки, заколки, стрічки тощо. На сусідського Артема вона ніколи не звертала уваги — надто правильний, дратував надмірною увагою (виховувався в сім’ї освітян).
На Оксанин день народження хлопець з іншого села, який теж кинув на неї око, приніс парфуми і голубий, як ясне небо, нейлоновий шарфик, що так пасував до її очей. Подруги були в захваті (на той час це дорогий подарунок).
У селі після школи Оксана не мала наміру залишатися — манило велике місто. Як не вмовляли батьки — подалася в Полтаву. Вивчилася на ткалю і влаштувалася працювати на фабрику. Рідко приїжджала додому, а як з’явиться — “мамо, не журись”. Така модна, з макіяжем, манера поведінки змінилася. Потусує кілька днів і знову в дорогу.
Закрутила роман з майстром дільниці, у якого була сім’я. Обіцяв розлучитися і одружитися з Оксаною. Вона, наївна, повірила в казку. Завагітніла. Що ж робити у чужому місті? Зателефонувала матері й розповіла про те, що сталося. Та порадила зробити аборт і повертатися додому.
Розрахувалася з фабрики і приїхала в село. Для неї, міської панянки, було надто скучно тут залишатися. Шукала інших пригод. Подалася до родичів у районний центр. Вийшла заміж, народила сина і доньку. Нарешті “всілася”…
Артем продовжував вперто кохати Оксану. Кожного разу, коли приїжджала, сподівався на диво. Та його не сталося. Дав собі спокій, хоч в серці любов залишилася на все життя.
Тим часом в сільську школу приїхала працювати молода вчителька. Поселилася у старенької баби Насті — по сусідству з Омельчуками. Сподобалася вона батькам.
— Сину, а приглянься-но до Світлани Іванівни — нашої новенької, вона розумна, добра, чуйна…
— Ще мені Світлана Іванівна, — з посмішкою відповідав Артем, але прислухався до маминої поради.
Познайомилися, подружили. Невдовзі одружилися. Мали можливість переїхати в столицю. Там і залишилися назавжди. Придбали житло, в сім’ї народилося двоє синів. Минали роки, все було добре, поки в дім не постукало лихо. Захворів старший син — в Ярослава лікарі діагностували лейкемію. Де могли і як могли — збирали кошти, бо ж це надто дороговартісне лікування. Не допомогли й сеанси “хімії”. Рак крові вимотував останні сили в хлопця. І в неповні 24 — він відійшов у засвіти…
Нелегко рідним перенести таке горе. Але життя продовжується. Всю увагу зосередили на молодшому синові. Він з дитинства вирізнявся великим розумом, мисленням. Потяг до науки, особливо до комп’ютерних технологій, став вершиною його подальшої творчості. Стаса запросили в іноземну фірму. Він старався встигати скрізь. Навіть на особисте життя часу не вистачало.
— Вже й онуків пора бавити, — нагадували батьки.
— На все свій час, — відповідав.
Стас зустрів кохану дівчину, створили сім’ю, жили всі разом, бо квартира велика. Часто їздив у відрядження за кордон. Дуже довго не прилітав лелека у їхній дім (майже десяток літ). А так хотілося дітей, бабусі, дідусеві — онуків. На пропозицію швейцарської фірми молоді Омельчуки все-таки переїхали жити в цю країну. А там, після лікування від безпліддя, Руслана завагітніла. Народила Іллюшку. Це якась фантастика!
Поїхала Світлана у Швейцарію, довгожданного онука побачити. Яке це щастя стати бабусею — навіть у вже поважному віці. Світлана уже декілька разів літала у тепер вже рідну для неї країну, що подарувала їй найцінніший скарб. Радіє щастю дітей. На жаль, вживу побачити внука не може Артем (хіба по скайпу), бо хворіє. Але сподіваються на зустріч тут, в Києві. Нехай трохи підросте Іллюшка і подолаємо пандемію коронавірусу. Ой, як їм хочеться швидше наблизити цю урочисту подію.
Н.РОМАНОВА.
