Вже півроку Максим з Мотрею зустрічалися. Юнак проживав з батьками у віддаленому селі, а дівчина – борсуківлянка. Односельці прозвали його Дженчиком, бо одягався, як хлопці з міста, мав шляхетні манери, гордовиту поставу, вживав красномовні слова. Все це приваблювало не одну дівчину. Та й Мотря була надзвичайно вродливою.
Вечірні побачення, палкі поцілунки, освідчення в коханні безслідно не промайнули. Якось в обідню пору на жнивному полі Мотрі стало зле. Мати невдовзі запідозрила ознаки вагітності. У дівчини в хаті кілька днів і ночей не стихав крик, сльози, благання. Про вагітність Мотря розповіла Максимові. А той мовив:
– Нам ще рано одружуватись. Йди в Ланівці, я домовлюся з повитухою, вона зробить аборт. Не бійся, я тебе не кину…
Не пам’ятає Мотря, як виповзла з хати повитухи, як потрапила додому. Опам’ятавшись, побачила над собою схилених, стурбованих матір та сестер. Кілька днів дівоче тіло відчайдушно боролося з недугою, але життя повільно згасало і невдовзі серце не витримало. Ховало дівчину майже все село. Йдучи в похоронній процесії, жінки перешіптувались, згадуючи недобрим словом Максима.
Зболений горем, розгніваний Мотрин батько кілька разів ходив до Максимового дядька, адже його племінник завжди ночував там після побачень. Та хлопець більше в Борсуках не появлявся…
Відправили вже й роковини від дня смерті Мотрі, потрохи заживали роз’ятрені рани у серцях її батьків. Тоді вигулькнув, мов Пилип з конопель, Максим. Він, мовби нічого не сталося, як павутиця на городі, вився у Великодні свята серед гурту дівчат. З першого вечора запримітив струнку, з пишною русявою косою, веселу Настю. Головне для залицяльника і вирішальне, що дівчина з багатого роду, освічена та хазяйновита. Домігся провести додому, а далі були й наступні побачення. І хоч знала Настя про трагічну долю Мотрі, проте облесливі слова хлопця затуманили її розум, засліпили очі. Не відмовила, коли Максим запропонував одружитися, попросив благословення в батьків, а вони радо прийняли майбутнього зятя, адже по словах Максимового дядька, його сім’я господарська.
У церкві від багаточисельних свічок було тепло, навіть гаряче, пряний ладановий запах паморочив принишклих людей, які, не зводячи очей від пари молодят, слухали промову священика. Раптом за високими церковними вікнами потемніло, мов на них накинули рядна, почувся, одразу тихо, потім гучніше, барабанний стукіт дощу з градом по залізних куполах церкви. Вдарив грім, перед вікнами пролетіла рожева блискавка, затремтіла підлога, задзенькали шибки, люди, зіщулившись, присідали, молячись. Здавалося, що земля розколеться навпіл і церква провалиться в безодню. Не чути було слів священика, хористів, які намагалися відвернути увагу від буревію. Врешті стихло. Вийшовши з церкви, весільну процесію вразило побачене: зламане гілля старезних ясенів безладно лежало у всіх закутках подвір’я, молода тополя, не втримавшись корінням, безсило похилилась до землі, дощові води спішно несли за собою залишки сміття, землі на дорогу.
Весілля продовжилось на обійсті нареченої. Не довго, бо із-за лісу Кіптиха виповзла грізна хмарна навала. Замовкли музики. Стихія ще з більшою силою, ніж раніше, зловтішно виливала всю свою силу, лють та ненависть. Не вдалося завершити весілля, як велося в народних обрядах, навіть не пройшла церемонія знімання фати. Розчаровані гості передчасно розійшлися по домівках. Було потім про що говорити в селі. Лише глибоко віруюча вдова Агафія, зводячи до небес очі, хрестячись, повторювала: «Наказаніє Господнє»…
Хоч як намагався господарювати Максим, адже до батьківського наділу приєднався Настин земельний посаг, йому це не вдавалося. Дійшло до продажу куска землі, а занепокоєний тесть дав йому ще й коня. Не допомогло, бо зять не мав до господарки ні хисту, ні бажання. Врешті, наперекір Насті й родичам, вирішив перейти польсько-радянський кордон, бо давно брат обіцяв роботу з доброю платнею, квартиру. Там скоїв якийсь злочин (говорили – шахрайство) і влада відправила з дружиною у Сибір. Багато трудолюбивих українців, опинившись там, влаштовували своє життя, хазяйство. Максим шукав легкого хліба, зв’язався з бандитами, які ширяли навкруги, забувши своє кохання, обіцяну турботу про дружину. Настя, щоб прогодувати себе, бо дітей не дав Господь, пішла на роботу у бригаду, де на рівні з чоловіками вантажила вкриті льодом колоди з сосни. Одного дня колода вислизнула з тендітних жіночих рук і придушила її тіло насмерть. Сусіди, бо Максим розгулював невідомо де вже пів місяця, поховали Настю по-християнськи на цвинтарі серед дрімучої тайги. Не повідомили про це родичам на її батьківщині, бо не знали адреси. Згодом Максим, ділячи награбовані гроші, загинув…
Отак через одну людину з’явились дві могили: одна на сільському цвинтарі волинської землі, інша – в сибірській мерзлоті Росії. Їх ніхто не відвідує, бо рід давно пішов в інший світ. Лише Зрада і Гріх, побратавшись, довго витали навколо, зловтішно веселились, нагадуючи людям, що вони ще існують у шаленому, непередбачуваному світі.
Автор: Григорій ВОЛЯНЮК,
с.Борсуки.
