Андрій ніколи не скаржився на здоров’я. Був сильним, загартованим. Закінчив училище, влаштувався на роботу. Згодом і одружився — привів у дім невістку. Галина Петрівна так стішилася, бо завжди мріяла про дочку, та Бог дав два сини.
Оленка швидко звикла до нової сім’ї. Свекруху мамою називала, була покірною, не ледачою, лагідною. Все робили разом — і їжу готували, і на грядці поралися. Тільки й було чути: “мамо”, “доню”. Це все відбувалося не для людського ока, а щиро. Вони полюбили одна одну.
Як народився Русланчик, то Галина Петрівна не відходила від онучка, допомагала в усьому, невістку жаліла. От вже хлопчик зіп’явся на ніжки, почав перші слова вимовляти. Ото втіхи в домі. Чоловіки (батько з сином), як годувальники, старалися грошей заробити більше, щоб достаток був.
Русланчикові лише чотири рочки виповнилося, як у двері постукала біда. Прийшовши з роботи, Андрій поскаржився на сильний головний біль. Таке трапляється не з однією людиною, ну, перевтомився, випив пігулку і чекаєш полегшення. Та ні, невідома раптова хвороба сильно прилипла до тіла молодого чоловіка. Викликали “швидку”. Після обстеження якихось серйозних порушень в організмі не виявили. Біль не зникав. Приїхала бригада медиків з області — нічого не допомагало.
Мати рвала на собі волосся, непокоїлася і дружина. Почергово перебували в палаті. Галина Петрівна у церкві свічки ставила, просила опустити ікону Божої Матері, на коліна припала, благала Всевишнього не дати обірватися молодому життю. Та через тиждень Андрія не стало.
На цьому, здавалося, і життя закінчилося для Галини Петрівни. Тяжка туга за втратою сина скосила її здоров’я. Ні з ким і ні про що не хотіла говорити. Днями пропадала на кладовищі, ридаючи на могилі. Та яскравим промінчиком, розрадою, втіхою залишався Русланчик. Хоч і він також часто запитував, де татко і коли прийде.
— Там, на небі, — пояснювала бабуся, пригортаючи сирітку до серця.
А він, маленький, вибігаючи з хати, дивився вгору, щоб побачити свого рідненького.
Галина Петрівна разом з Оленкою старалися взяти себе в руки, змиритися з тим, що сталося, але якось не виходило. Невістка не раз подумувала піти з дому Васильченків, бо хто ж вона тепер для них. Та свекруха з свекром не пускали, заспокоювали:
— Ти з Русланчиком для нас тепер все, наша надія і розрада.
Якось, їдучи в автобусі, Олена познайомилася з чоловіком. Виявилося, він не одружений, живе в Тернополі, має квартиру. Жінка йому сподобалася з першого погляду. Час від часу почали зустрічатися. Богдан запропонував стати його дружиною. Зраділа цій пропозиції, бо ж іще молода, і сина треба на ноги ставити. Та й подобався він Оленці. Але як сказати про це Галині Петрівні, як сприйме звістку?
На превеликий подив, свекруха з розумінням поставилася до вибору Оленки і благословила її у нове життя. Виїхали вони обоє до міста, облаштували оселю. Галина Петрівна часто навідувалася в гості, чим могла — допомагала. Вітчим і Русланчика прийняв за рідного. А тут на світ з’явилася Надійка.. Оленка з чоловіком і дітьми часто відвідувала сім’ю Васильченків.
Надійка підростала, Руслан закінчив школу, поступив у вуз. Все було прекрасно. Та знову удар долі — тяжко занедужав Богдан. Галина Петрівна з Оленкою позмінно сиділи біля його лікарняного ліжка. Які мала заощадження — до копійки віддала на порятунок тепер уже батька двох її онуків. Та медицина і перед його смертю виявилися безсилою. Оленка вдруге стала вдовою. І в критичні дні, і до тепер свекруха, її друга мама, підставляє своє плече, допомогла піднятися на ноги і далі жити.
Радіє за онуків. Руслан, закінчивши виш, поїхав за кордон. Надійка вже навчається в університеті. А Галина Петрівна, зібравши сумки, часто курсує до міста, де живе Оленка, яка стала для неї світлом в кінці тунелю.
Невдовзі у Васильченків радісна подія — одружується Руслан, готуються до весілля. Бабуся щаслива з того. Хоч, правда, в душу закрадається смуток, навіюється спомин про сина, якого не буде на цьому святі. Так, його не стало у тому віці, що нині досяг Русланчик. Хай Бог пошле йому усе найкраще.
Автор: А.ІВАНОВА.
