Їх, дев’яностолітніх, сільських трудівниць, єднає не тільки вік. Вони народилися, прожили довге життя, насищене подіями, у селі Борсуки, в незаможних родинах, змалку шукали свою долю у наймах, важкій праці, а потім гарували у поті лиця в колгоспі.
Любов Юхимівна Федорук (таке ж дівоче прізвище) дитинство провела у дуже бідній сім’ї. Батьки ледве зводили кінці з кінцями, утримуючи невеличке поле і шукаючи, де тільки можна, якогось заробітку. Юхим Степанович наймитував у селах, а в 1940 році, ставши членом ново-утвореного колгоспу, і там не знайшов кращої долі. Середуща дочка Люба, ледве зіп’явшись на ноженята, пасла гуси. У 14 років родичі відправили її служницею до заможного господара в с.Синівці. П’ять років няньчила їхню доньку, трудилась в полі, допомагала продуктами своїй сім’ї, де ще підростали сестри Віра та Анастасія. Після другого народження колгоспу, 17 років з раннього світанку — до пізньої ночі працювала свинаркою, дояркою на тваринницькій фермі. На дівочих плечах носила ноші кормів, а в руках важкі відра з водою чи з молоком. Нелегко було в буряківничій ланці, де щовесни обробляла 2 га цукрових буряків. У жнива йшла у нічну зміну, щоб перелопачувати гори зерна на зернотоці і, незважаючи на втому, ранком знову — в поле.
Прибавилось турбот, коли молоду трудівницю колектив бригади обрав ланковою, де в складі ланки було до 40-а членів. У 50-ті роки прийшлося вручну очищати цукрові корені, вантажити, а ланковій везти на бурякопункт, контролюючи вагу, визначення якості зданої продукції. Любов Юхимівна налагодила дисципліну в ланці, справедливо оцінювала працю кожної буряківниці. За головування досвідченого господарника Ф.Я. Плисюка, появилась нова техніка, поліпшились умови праці. Завдяки цьому, з кожним роком збільшували врожаї солодкого кореня, а на працівниць очікували урядові нагороди, краща оплата.
Ланкова Л.Ю.Федорук за успіхи колективу протягом кількох років була учасницею виставки досягнень народного господарства, нагороджена орденом Трудового Червоного прапора, а за вирощений у 1971 році 404-центнерний урожай цукрових буряків з кожного гектара удостоєна найвищої тоді нагороди — ордена Леніна.
Після виходу на пенсію ще кілька років працювала сторожем у колгоспі. Разом з чоловіком, Панкратом Митифоровичем, збудували дім, народили сина В’ячеслава. Хоч хвороба дається взнаки, але вона у постійних домашніх клопотах: то порається на городі, то з худобою чи птицею. Допомагала доглядати синові та невістці Клавдії двох дочок — Світлану і Наталію. 5 жовтня, в день ювілею, онуки і 4 правнуків приїдуть привітати Любов Юхимівну…
Тетяна Матвіївна Кирея (Чабай) теж народилася 5 жовтня. У 13 років залишилася напівсиротою, адже нацисти вбили її батька. Тоді, у 1943 році, окупанти, шукаючи партизанів у навколишніх селах, запримітили групу чоловіків, які збирались стригтись напередодні Зелених свят. Відчувши небезпеку, намагалися втекти, але автоматна черга скосила на смерть Матвія Леонідовича і ще кількох селян. Малоземельна сім’я ще більше відчула нужду, бо батько, працюючи машиністом молотарки у заможного власника, мав заробіток. Мати, Марина Федорівна, з трьома дітьми виживала, як могла. Старшій дочці Тетяні припав найбільший тягар фізичної праці та відповідальності: підлітком жала у жнива збіжжя в заможних селян, прала одяг, білизну у сім’ї шевця. За це він ремонтував всім членам сім’ї взуття. Коли виповнилося шістнадцять, копала торф для того, щоб опалити хату, а також на продаж. Сестра Поліна за радянських часів вступила на навчання у тодішній Кременецький педагогічний інститут. Добре вчилася, але було важко вижити у післявоєнний період, а помочі ні від кого. Тетяна пішки носила сестрі на плечах продукти харчування протягом усього її навчання. У новостворений колгосп спочатку пішла в буряківничу ланку, а пізніше майже все подальше життя поєднала з тваринницькою фермою: пасла телят влітку, а взимку возила фірою бочку з водою для напування. Ставши дояркою, вручну доїла корів, носила на плечах рядна з кормами, поїла, носячи десятки відер з водою. Пізніше, за головування Ф.Я. Плисюка, умови праці змінилися, ручні процеси механізували. Пам’ятає, як в кінці 50-х років стадо корів вигонили у літні табори в урочище Рудка. Доводилось три рази туди виїжджати, вручну доїти, вантажити бідони з молоком на фіри. Юність дарувала їм силу, енергію, ентузіазм.
Вже 28 років промайнуло, як пішла на пенсію, хоч ще 7 років після цього не покидала важкої, відповідальної професії. За свою працю отримувала подарунки, подяки, нагороджена медаллю «Ветеран праці». Вийшовши заміж за багаторічного завідувача тваринницькою фермою Івана Хомовича, народила і виростила дочку та сина. Гордиться, що син племінниці Ірини Олег брав участь у захисті донбаської землі у російсько-українській війні, відзначений державними нагородами.
Свій ювілей Тетяна Матвіївна зустріне в колі сім’ї: дочки Лариси та зятя Петра, двох онуків і правнука Богдана. І ще з нетерпінням чекає приїзду сина Михайла з дружиною, 5 онуками і 2 правнуками.
Найстарша серед ювілярок — Килина Іванівна Гончар (Петросюк), яка народилася 4 липня. Як і в інших ровесниць, сім’я жила в бідності. Маючи невеличкий клапоть поля, батьки Іван Йосипович та Ганна Іванівна не в змозі були прогодувати трьох дітей: Килину, Карпа і Марію. Тож господар сам змайстрував ткацький верстат, день і ніч ткав полотно, рядна, доріжки селянам, а матір, маючи в спадку швейну машинку, обшивала родину, приймала замовлення від односельчан. З раннього підліткового віку Килина працювала на торф’яних копальнях, а на початку 50-х років, вступивши в колгосп, трудилася на бурякових плантаціях, але недовго. Малі заробітки змусили йти взимку на тваринницьку ферму доглядати телят, а влітку — знову в поле. Група телят, закріплена за нею, була завжди чистою, доглянутою і мала найкращі добові прирости. Керівництво господарства за це навіть нагородило премією — безкоштовною телицею.
Важким припало для жінки сімейне життя. Пов’язавши свою долю з вдівцем Антоном з трьома дітьми на руках, який працював електриком у рибгоспі «Борщівка». Килина Іванівна прийняла їх як рідних, вивела в доросле життя. Народила і своїх: Антоніну (померла у три роки) та Марію. Радіє, що дочка з зятем Василем живуть у злагоді, дружній сім’ї. Дочекалася ювілярка внуків: Людмилу та Павла. Останнього згадує з гіркотою, бо в юнацькі роки загинув.
Жінка активна прихожанка у церковному храмі. Напевно, це сімейне, бо її брат Карпо був відомим церковним активістом, Царство йому Небесне.
Цього року через болячки і пошесть коронавірусу, змогла прийти до Храму лише раз — у день свого народження. Щонеділі зручно вмощуючись, вона прослуховує церковні відправи за участю владики ПЦУ Єпіфанія, які транслюються по телебаченню. В цей час знаходить спокій і духовну силу для душі і серця.
Живе Килина Іванівна у затишку, в колі турботливих, люблячих членів сім’ї — дочки Марії і онуки Людмили, яка щоразу навідується, адже проживає поруч. Часто в пам’яті жінки оживають спогади давніх літ, учасником та свідком яких вона була .
Земляки щиро вітають ювілярок із 90-річчям. Бажають міцного здоров’я, прожити відміряні Господом роки у спокої, любові та повазі.
Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
