Макар вибіг із хати, мов ошпарений, і зупинився на подвір’ї. Глянув з горбочка на долину, де за річкою сиротливо тулилося між сусідськими будівлями його колишнє обійстя. Сльози виступали на очах, у грудях шкребло так, що потрібно було відкашлюватись. “У клятої баби щодня в кімнатах повно чаду”, — бурмотів спересердя.
Разом живуть уже більше року, та він ніяк не може звикнути до домашнього гармидеру. І спробуй їй, з її прискіпливим, злісним характером, щось заперечити. Ось і ниньки вчепилася реп’яхом: “Забери, що нажив. Скільки нагадувати? Хоч якась користь буде від тебе”. Слова впивалися в його мозок, мов цвяхи у дошку. Роз’ятрене серце стискалося від гострого болю. І батьківська любов до єдиної самотньої дочки, затаєна в закутках душі, розвіювалася.
Колись говіркий, спокійний Макар змінився. Став мовчазним, агресивним, лякливим. Все, що казала теперішня дружина, сприймав як незаперечні накази. Не звертав уваги на глузування сільських чоловіків, що, начебто, “вбраний у спідницю”. Дивлячись нині на свою колишню хату, Макар твердо вирішив забрати, як каже Фтодорка, своє придане. Наталці воно не потрібне. Вийде заміж — наживе.
…Після смерті першої дружини Софії мало що залишилося в господарстві. При тестеві Дем’янові мали худобу, пасіку, садок, поле, в хаті було багато меблів. Пішла польська влада, відгриміла війна, помер Дем’ян — і все кудись зникло, розлетілося, як останнє листя з дерев. Крім цього, захворіла молода Софія, потребувала догляду. Чекала батьківської допомоги розгублена донька Наталка. Під гнітом таких сімейних обставин Макар зачастив у шинок, залишаючи там останні заощадження. А потім якась невидима сила завела його до сварливої вдови Фтодорки. Чи напоїла чимось, чи вміла по особливому приголубити. Не витерпів — пішов у прийми. А вже через місяць почув докори. Думки, що йшли одна за одною, перебив вереск Фтодорки, аж весь стрепенувся: “Ти ще довго будеш вовтузитись, нюня нещасна?”
Дочекавшись, поки Наталя пройде повз Фтодорчине подвір’я на роботу до школи, де працювала секретаркою, чоловік ступив на знайому стежку. Добре, що встиг сховатися від дочки за стодолою, хоча знав її бажання зустрітися, поговорити, поділитися образами, бідами. Зацькованим поглядом сльозливих очей він не бачив весняної краси річки, звеселілих верб, не відчував п’янкого від пахощів яблуневого цвіту повітря.
Злодійкувато роззирнувшись, знайшов ключі. Чомусь у ванькирі одразу впала в вічі світлина, на якій він і Софія усміхалися, не передчуваючи майбутніх лихих подій. Уникаючи зайвий раз поглянути на щасливе обличчя Софії, спітнілими руками схопив плетене крісло, примостив на плечі вирізьблений з цінної деревини стіл і швидко вийшов з хати. Фтодорка оглянула меблі, погладила їх і, задоволено мружачись, почала шукати для них місце.
Прийшовши до хати вдруге, Макар зупинився біля тканого килима, вирішуючи його долю. Але помітивши невеличку дірку, з досадою відійшов до подружнього ліжка. Руки жадібно потягнулися до пишної перини, вкритої барвистим рядном, до подушок із вишитими квітками і мережками. На мить укляк, відчувши в грудях жар, шум в голові. “Невже застудився?” — стривожився. Але, згадавши Фтодорчине “без приданого не приходь”, узявся пакувати. Зненацька глянув на позолочену ікону Пресвятої Богородиці з маленьким Ісусом. Весняне полудневе сонце осяяло її лик, а світлі промінці наче гралися з Божим дитям. Іще тесть Дем’ян привіз образ із Почаївської лаври та подарував йому і Софії на весілля. “Ще раз прийду і заберу”, — подумав Макар.
Поспішав, бо ж незабаром прийде дочка. Прискіпливо оглянув кімнату. Але в душі навіть не відчував провини за вчинене. Хоча час від часу зринали теплі спогади про сімейне життя з Софією, де навпіл ділили радість і горе, сперечалися, мирилися, працювали і кохалися. “Все уже минуло і забувається, — заспокоїв себе. — Нічого згадувати. Зате Фтодорка буде задоволена”.
До ікони підійшов невпевнено. Ще не встиг доторкнутися до оправи, як раптом, наче з-під землі, з’явився чорний великий кіт. Вистрибнув на підвіконня і, наїжачившись, дивився на чоловіка великими зеленими очима. Від цього погляду Макар аж затремтів. Холодний піт змочив на спині сорочку. Кілька разів голосно м’явкнувши, тварина зникла. “Де він узявся? — здивувався Макар. — У сім’ї чорних котів не любили”. Проте оговтавшись, потягнувся до ікони.
…Коли Макар відійшов від хати, його ноги почали дерев’яніти, ставали важкими, наче колоди. Очі застелила біла пелена, мов світанковий туман. Уже й стежки не бачив. Почулося, а може внутрішній голос шепотів: “Покинь. Не бери на душу гріха”. Від цього ще дужче загупало серце, немов хотіло вирватися з занапащеного чоловічого тіла на волю. У Макара запаморочилось в голові. Захитався млин, захиталося небо, річка, стежка. Ще трошки. Вже недалечко межа Фтодорчиного городу. Ще мить — і Макар скаже: “Бери, жінко, що хотіла!”
Не дійшов. Не віддав. Важко хапнувши свіжого весняного повітря, аж захлинувся, і тіло поволі опустилося на землю. Упав, розкинувши руки. Здавалося, хотів охопити й забрати все навколо, аби віддати невгамовній, ненаситній дружині.
Ікона Божої Матері, впавши на м’який від молодої травички грунт, на диво вціліла. Лежала, ніби хтось її дбайливо поклав. Тільки святий лик, здавалося, осудливо дивився.
Прибігли Фтодорка, завізники з млина, дочка. Але Макар уже не чув писклявого жіночого голосу: “Вставай, Макаре, бо ж люди засміють”. Не бачив схиленої над ним заплаканої, стривоженої Наталі.
…Недовго тужила Макарова дочка. Їй, розумній, красивій, тільки б насолоджуватися життям, живитися цілющою силою молодості, навчатися, здобувати професію. Але самітній сиротині — вітер в очі. Живучи в напівпорожній хаті, Наталя не змогла змиритися з тим, що вчинив батько. Її вразлива душа покинула земний світ через рік. Ховали Наталю у весільній сукні.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
