Анатолій Федорович Прядун народився 7 лютого 1976 року. В 1992 році виїхав із батьками у США, поселилися у містечку Бінгемтон (округ Брум, штат Нью-Йорк), де проживає чимало українців. Анатолій працював і навчався, згодом розпочав бізнесову справу, якою займається досі. Виховали з дружиною Тетяною троє дітей.
Коли розпочалася російська агресія на Сході України, Анатолій Прядун став одним із фундаторів благодійної організації «Todether for Ukraine» («Разом для України»), яка допомогає захисникам України, переселенцям. У 2019 році під час приїзду в Україну представники фундації передали для Лановецької КЦРЛ (комунальної центральної районної лікарні) рентген-апарат, реалізували проект ХММК («Християнської мобільної медичної команди») із прийому пацієнтів у Домі молитви ХВЄ (християн віри євангельської) у Ланівцях. На початку 2020-го районна лікарня отримала від доброчинців апарат УЗД.
Живучи в Америці, Анатолій Прядун із родиною серцем і думками з Україною.
— Я народився в с.Козачки, де проживала моя сім’я. Батьки розповідали, що того лютневого дня, коли побачив світ, був великий снігопад. Авто не доїжджали до села, тож з лікарні мене привезли на конях. Чоловік, який привозив, сказав: «Це буде сильний хлопака!» Через кілька років тато з мамою переїхали в Ланівці та поселилися на вул.Привокзальна, де минало моє дитинство, про яке згадую з радістю. Добре пам’ятаю Олімпіаду 1980 року, за якою спостерігав по чорно-білому телевізорі. Прекрасне мав дитинство, бо проходило воно в середовищі батьків, друзів! Наша сім’я рада була приймати гостей і друзів, тому в нас на подвірку часто збиралася чи не всі мешканці вулиці.
Навчався у Лановецькій СШ №1 до 5-го класу. Позаяк батьки працювали, то до школи треба було добиратися самому. Пам’ятаю, що було три варіанти шляху до школи: йти дорогою, через стадіон або по річці. А в той час навчання було у дві зміни, й одного разу, повертаючись після уроків, дорогою ледь не замерз. Порівнюючи ті умови з можливостями своїх дітей, я все ж вдячний таким випробуванням, в яких виростав, – це робило нас сильнішими. Удома була господарка, тож потрібно було працювати. І я, як старший хлопець, багато працював. У 6-му класі мене перевели в СШ №2 — мабуть, до неї було трошечки ближче. Найкращим учнем я не став, але й не був найгіршим. Хоча вважаю, що вчителі в обох школах працювали хороші.
Ніколи не забуду, як святкували 1 травня. Щороку для мене це було улюблене свято. Як сьогодні пам’ятаю запах розквітлих дерев, парад і, найголовніше, — приїзд тернопільської «Ниви» на лановецький стадіон. Футбольна команда «Цукровик» (Ланівці), тренером в якій був мій дядько Анатолій, там приймала «Ниву» (Тернопіль), за котру грав мій дядько Петро. Футбол для мене — це свято. Коли «Нива» грала у Тернополі, мій тато з друзями їздили на футбольний матч й інколи брали мене. Для мене це було велике щастя. Я мав альбоми, в які вклеював вирізки з газет, зокрема, з «Вільного життя», про результати матчів. Ну, і звичайно, у школі ми грали: «англійці» проти «французів» — ті, хто вчив англійську мову і французьку. А згодом — команда 1-ї школи проти 2-ї на стадіоні, у вільний час: вулиця проти вулиці.
У той час задумався, як заробити на якісь свої потреби. Моїм початковим бізнесом було збирати пляшки, відмивати їх і здавати як склотару. Куди тільки я не заходив, і скрізь бачив порожню пляшку. Пригадую, приїхав до бабці в Козачки. А там — купа пляшок. Я їх перемив, склав у мішок, перекинув на раму велосипеда і — прямо в Ланівці. Одного разу замість книжок приніс до школи п’ять пляшок, щоб дорогою назад здати. Вчителі побачили, і були проблеми… Мій план був: щодня здати 5 пляшок, щоб за 16 крб. я зміг у крамниці «Спорттовари» купити шкіряний м’яч. І я це зробив (тоді за порожню пляшку платили 20 копійок), бо хотів, щоб ми грали таки шкіряним м’ячем. Був період, коли в Ланівці заїхали чехи. Ми обмінювали чехам овочі на цукерки-жуйки, які продавали в школі. Ось тому для навчання було мало часу.
У 1989 році татова сестра з сім’єю переїхала до Америки. Мої батьки також почали думати про переїзд. І ось почався довгий процес підготовки. Треба було кілька разів їхати у Москву всією сім’єю. Також з нами їхали дідо й бабця. Те все започаткувало і таке відчуття, що, будучи дитиною, ти вже кудись їдеш, і всі про це знають. Такий стан: ніби ти тут, і ніби їдеш. А кінець вісімдесятих — початок дев’яностих років — це був важкий час. Пам’ятаю, як учителі їхали на заробітки в Польшу. Батьки учнів також вирушали в інші країни торгувати. Кожний виживав як міг. Згадую, як одна вчителька говорила: «Я, діти, прошу вибачення за те, що ви живете в такий час». І тепер, згадуючи це, починаю розуміти, наскільки то був справді важкий час для наших батьків. Вони не знали, куди їдуть, і що на них чекає. Але надіялися, що буде ліпше. Тому залишали свої домівки, друзів, працю, їхали починати нове життя.
Звичайно, я почав цікавитися Америкою. Пам’ятаю з телепередачі «Вікно в Америку» сюжет про те, що там була одна маленька фірма, і хлопець мого віку працював після школи, заробляючи 3,75 долара за годину. Я почав фантазувати, що буду робити у США. Хотів якнайшвидше знайти роботу і купити авто.
Після тривалого процесу — 10 червня 1992 року ми прилетіли в Нью-Йорк. Перше враження: великі жовті таксі, наче у кіно-фільмах, яких ми вже встигли надивитися перед виїздом. Це було саме в той час, коли стали популярними відеотеки, відеомагнітофони і відеокасети. Ну і, звичайно, американські кіно-фільми. Наступного дня ми перелетіли в містечко Бінгемтон, де нас зустріли родичі.
Безумовно, на початку було цікаво й весело. Але, будучи в дуже тісних і хороших стосунках із батьками, я розумів, наскільки їм важко адаптуватися. Адже все — нове. Усе потрібно починати з нуля. Сім’я отримувала мізерну допомогу. Я відразу пішов працювати у ресторан. Водночас влаштувався у компанію, яка перепродувала лімузини і здавала їх в оренду. Там працював по 60 годин на тиждень. Також вступив до коледжу. Навчався, працював. А після того, як вже накопичив невеличкий капітал, почав купувати авто і перепродувати.
У 1995-му ми з другом, який родом із Тернополя, вирішили поїхати у гості в Україну. То було через три роки після того, як виїхали в Америку. Знову ж таки був дуже цікавий experience (досвід). Усе чомусь здавалося нам ніби в мініатюрі. Можливо, так буває в роки, коли людина формується і виростає. Тоді я відвідав родичів, друзів, побував на весіллі у свого товариша.
Наприкінці 1996 року я одружився. Моя дружина Тетяна також емігрувала зі своєю ріднею з Тернополя у 1995 році. Ми почали будувати сім’ю. Таня навчалася в університеті. Тепер вона медик, наркозист. Я п’ять років працював у компанії IBM. Після тих п’яти років відкрив свій бізнес, яким займаюся й досі. У нас троє дітей: Анастасія 1998 року народження; Марк Антоні, якому 16 років, і Emily – Емілія — 15 років. Старша дочка Анастасія вже заміжня й живе у місті Сієтл штат Вашингтон.
Якщо запитати, чим займаюся у вільний час, то відповім: дітьми. Роками вони опановують музичне мистецтво — уроки, концерти і так далі. Марк із 6 років грає у футбол. А це постійні виїзди, тренування, турніри. Нині ми в пошуках найкращих університетів для двох молодших дітей, які хочуть стати медиками, як мама. Старша дочка була в Україні три роки тому з місією і мала змогу разом із командою допомагати людям. Із Марком я також тоді привозив допомогу. Ми відвідували дітей переселенців зі Сходу України біля Києва. Синові було сумно і важко спілкуватися з дітьми, які втратили все. Ми з ним їздили купувати кросівки для деяких хлопчиків, які не могли грати у футбол, бо не мали в чому. Марк планує продовжувати їздити в Україну і допомагати.
З 2015-го ми майже щороку приїжджаємо в Україну. І вже п’ять років я працюю над собою: зміцнюю здоров’я, почав регулярно займатися спортом. Тому що раніше, коли народжувалися діти і треба було формувати бізнес, не мав часу займатися собою (стреси, переїдання і все інше). Майже щодня я бігаю. Намічаю для себе певні завдання, багато читаю і багато слухаю. Також люблю людей і люблю бути серед людей. Вірю в те, що на землі небагато таких, які псують усе для добрих людей. Хочу бачити людей, які мають змогу лікуватися, провадити правильний, хороший стиль життя. Моя мрія: щоб люди не мучились, а жили повноцінним життям. Маючи такий погляд на світ та любов до людей і набувши змогу допомогти, я завжди це роблю. Коли розпочалася російська агресія в Україну, ми зуміли проявити свою підтримку: швидко відреагували на звернення наших людей, які працюють у лікарнях та інших медичних закладах. Попросили допомоги. І, звичайно, американці відгукнулися й допомогли. Так сформувалася наша організація, яка називається «Разом — для України».
Дивлячись на себе й аналізуючи своє життя, розумію, що воно швидко минає. А хочеться багато побачити, зробити, досягнути. Для мене великий жаль, коли бачу розумних людей, які не мають змоги сповна реалізувати себе. Відвідуючи Україну, зустрічаюся з багатьма молодими лікарями й адвокатами, котрі працюють за мізерну зарплату. Високо ціную їхню важливу роботу, драйв і розумію, що винагорода — недостатня. Іноді хочеться взяти їх і переправити в інші країни. Чомусь українці в інших країнах досягають максимальних результатів. Я вірю у молоде українське покоління, в якому багато позитиву, — воно повинно змінити такий стан.
Хотів би бачити іншим й місто Ланівці. Звичайно, нині містечко не таке, яким було 20 чи 30 років тому. Пам’ятаю усі заводи, які працювали… Зрозуміло, що час і системи змінюються. Я ніколи не був людиною, яка любить повчати когось, живучи в розвинутій країні. Але хочу зазначити деякі реалії. Наприклад, американці переживають не лише за своє подвір’я, а вважають, що вся країна — їхня. Минулого літа під час візиту в Ланівці ми з американським лікарем бігали щоранку навколо міста. Ну й, звичайно, навколо ставка. І було соромно за пляшки, скло — всяке сміття. Часто бачу в соцмережах коментарі, що в усьому негативному звинувачують владу. Мені здається, що мислення людей повинно змінитися. І кожна людина має взяти відпо-відальність за стан справ у своєму місті, селі. Принаймні квадратний метр навколо себе має бути чистим… А перспективи, мені здається, тут великі: за два дні можна Ланівці обкосити від заростів бур’янів. І місто зміниться. І зовсім це не великі затрати.
А взагалі, життя складається з суми маленьких вчинків, які ми робимо щодня. Це — вдячність, уміння дарувати усмішку й не бути скупим на компліменти. Українцям такого бракує.
Іноді задумуюся: чи повернувся б в Україну? Можливо. А поки що ми з дружиною працюємо над освітою дітей і шукаємо університети. Діти прекрасно розмовляють українською мовою. Уміють писати й читати нею. Свій радянський паспорт я здав перед виїздом. Якщо буде змога отримати український, то дуже зрадію. Я дуже люблю Україну: Київ, Тернопіль, Львів… Маю багато планів. Хочу організувати футбольний турнір на честь своїх дядьків, котрі, як пам’ятають земляки, були відомими українськими футболістами. Можливо, відкрити фонд їхнього імені.
Ланівці — це місто, де минуло моє дитинство, і я вдячний всім тим, хто мене виховував, — усім учителям. І людям, з якими виростав, — усім сусідам. Перечитуючи історію Ланівців, розумію, яке це давнє місто, яка багата його історія. Діти ставлять мені багато запитань про це, хочуть пізнати глибше й ширше наші корені. Можливо, під час наступних відвідин батьківської землі буде змога отримати більше інформації. Дуже надіюся на це.
Підготували матеріал: Наталя ГАМЕРА і Марія РОМАНЧУК.
