На мій погляд, подвижництво педагога і просвітянки Євгенії Новосад гідне поваги і пошанівку просвітянської організації усієї країни.
Ні, що не кажіть, а подія ота доволі рідкісна. І не тільки в нашій області.
Видати подібну книжку документалістики села «Вербовецький цвіт» на 350 сторінках з розкішним фотоальбомом кольорових світлин у такий поважний вік – до свого 91-ліття, – факт, достойний Книги рекордів України.
У наш скрутний час збідніння взятися за сізіфове мучеництво: віднайти солідні кошти на підготовку і випуск у світ своєї мрії, де ще знайдете отакого сміливця? А Євгенія Іванівна не злякалася багатомісячних труднощів, пам’ятаючи мудрість Г.Сковороди: «Все, що не закарбовано у слові, пропадає назавжди», твердо вирішила залишити потомкам розлоге живописання волинського життя. Крізь сучасну оптику. Не задимлену міфами і фальшем.
Висіваючи світлі помисли, що піднімають нове покоління до духовної досконалості. Зберігаючи у коридорах пам’яті водовертя і вировиська ріки життя, з воєнним жахіттям чи коли сільська суєта текла спокійним руслом, спрямованим на греблі співчуття і допомоги.
А ще ж – світлини з розлогими вербами, які розпустили свої довгі коси, вичікуючи Мавки чи Лукаша. Все це так приворожує! Як не вклонитися за це авторові й нагородити щирим пошанівком?
Слід віддати їх ще добровільним помічникам, когорті колишніх учнів, за щасливе сопричастя Л.Барвінському, В.Конзельському – допомогу світлинами, а за комп’ютерний набір текстів – А.Горощуку, Н.Конзельській, Р.Мудраку, О.Корчуку – за комп’ютерну верстку. Узяв на свої плечі тягар видавничих клопотів (навіть не мешканець Вербівця) – М.Кулинич.
Чим ще привертає увагу видання? Напливають непасторальні повені всеживильних споминів та гордості за односельців. Ось вони: 11 професорів, кандидатів наук виховувала і місцева школа. 11 літераторів сповила у політ мистецьких небес. В тому числі й молоду вербову оцвітину О.Мудрак, дипломантку конкурсу «Гранослов». 32 доброчинці вербовецької громади, опертя і осердя душевне в нелегкі часи перемін. Є в книзі розповідь про 9 скрипалів родини на чолі з переможцем найпрестижнішого конкурсу імені королеви Єлизавети в Брюселі Альберто Лисим.
Справді, є чим гордитися глибинці Лановецького району. Серед вихованців школи – лауреат Шевченківської премії Г.Штонь, лауреат Державної премії України з науки і техніки А.Іващук. З недавніх пір маємо і свого солідного фінансиста у Києві – голову Національного банку України Я.Смолія. Згодом присвятив рядки, побачивши підпис колишнього сусіда на нових купюрах: «Монетний двір – у нашому дворі. Три клени зранку взялись до роботи. І головний банкір – світило угорі – автограф ставить на нові банкноти…»
Як не віддати почесну першість у ньому і похвалу співмірну здійсненому для багатьох держав світу, України і рідних місць особистості з добрим серцем та різнобіччям таланту – Леоніду Середницькому? Автору розробки Рогинського родовища нафти в Білорусії, який ще працював на Кубі, в Алжирі. Академіку, віце-президенту нафтової академії. Першим на Лановеччині отримав газ Вербовець. Це – заслуга Леоніда Михайловича. Пам’ятник Шевченку теж першим постав у районі у нас, завдячуючи добротворцю. І пам’ятник «Борцям за волю України». У багатьох урочистостях села не обходиться без його допомоги.
Солідний внесок у розбудові й окрасі Вербівця також батька і сина Присяжнюків. Добрими справами порадувало і подружжя Шевчуків.
Кому як, а мені дуже втішно від світлин з духовим оркестром школи «Золоті сурми». Потомки Байди в національному строї на чолі з талановитим музикантом і співаком Л.Кухаруком підносили бадьорими маршами, популярними мелодіями настрій до святешніх висот на багатьох заходах, зокрема, районного, міжобласного рівнів. Відновивши «дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю». До цього з багатьох сторінок кличе усіх, наче «Золоті сурми», людська краса «Вербового цвіту». Аби нашим потомкам було чим пишатися на 200-річчя школи, залишивши добру пам’ять про себе і славу для села.
Автор: Степан ЛИСИЙ,
м.Тернопіль.
