Не знаю. Боже мій, як я сподівалася. Як я чекала. А що насправді? Ніби і незалежна, молодь народжена в часи незалежності, а чи любить вона свою землю, свою Україну? Моє покоління і молодші, чи завжди достойний приклад подаєте нащадкам?
Мільйони дочок і синів поклали свою молодість і життя за Україну. А багато живуть не задумуючись, що й досі йде боротьба за волю і честь нації. У цій війні звинувачують будь-кого, тільки не ворога, тільки не Росію, тільки не Путіна.
В муках ми відроджували армію, мову свою рідну, віру. Сьогодні людям байдуже до цього. Звичайно, не всім, а тій більшості… Хліба та видовищ хочуть, коли кожну годину, кожну хвилину там, на сході моєї незалежної України, може обірватися життя сина чи дочки чиєїсь матері та моєї України. Ми ж радіємо, співаємо, нарікаємо…
Я не закликаю плакати, тужити, але пам’ятати, що є горе, є небезпека втратити те, що так важко здобували. Але багато хто і не хоче задуматись. Байдуже, що у когось печаль – мені треба вже і зараз добробуту, веселощів. А що кожен із нас зробив для цього? Поки ми всі не полюбимо всім серцем, всією своєю душею, всім своїм єством свою рідну землю, свою Україну, – не бути нам незалежною державою.
Хочу вірити, надіюсь і прошу Бога: “Господи, помилуй нас. Мати Божа, захисти нас”.
З надією – Галина КРАВЧУК.
м.Ланівці.
