Течія часу невблаганна. Її не в змозі зупинити ні людські радощі, ні скорботи. Минуло 40 днів, як відійшла у вічність наша колега, соратниця, подруга, Маргарита Яківна Мельничук. Пішла з життя людина щедрої душі, відкритого і доброго серця. Неординарна, яскрава особистість. Завжди усміхнена, енергійна, сповнена планів і задумів, велика патріотка України й працелюбка. Це дуже боляче усвідомити. Боляче говорити і писати ці слова.
Маргарита Яківна народилася 25 грудня 1950 року в селі Іванківці на Лановеччині у звичайній селянській родині. Батьки змалечку зуміли прищепити доньці палку любов до України. У 1956 році дівчинка пішла в перший клас Іванковецької школи. Навчання школярці давалося легко, тому здобувати повну середню освіту продовжила в Буглівській десятирічці. Потім були неповторні студентські роки в Донецькому державному університеті, де юнка здобула економічну освіту.
Трудову діяльність Маргарита Яківна розпочала в 1971 році на посаді економіста бухгалтерії Конотопського електромеханічного заводу, що на Сумщині. Трохи згодом вдалося перебратися в рідні краї – на Тернопільщину. Спочатку працювала інженером виробничого об’єднання «Ватра». Трудовий колектив об’єднання, цінуючи ділові якості новопризначеного спеціаліста, висунув кандидатуру Маргарити Яківни в депутати Тернопільської міської ради (каденція 1990-1994 рр.). А з 1992 року вона починає працювати на посаді завідувача відділу охорони навколишнього середовища міськради. Продовженням цього виду діяльності стала робота в ГТНЦ «Збруч-екологія», яку поєднувала з викладанням у Європейському університеті. У 2003 році Маргарита Яківна виконувала обов’язки заступника голови громадської організації «Спілка власників землі». Саме завдяки «Спілці…» й безпосередній участі Маргарити Яківни багато селян Тернопільщини змогли отримати державні акти права власності на земельні паї та при бажанні стати власником земельної ділянки в натурі.
Велика працездатність, набутий на попередніх посадах досвід спілкування з людьми, вміння вирішувати несподівані проблеми дозволили їй паралельно з роботою в «Спілці…» нести ще одне навантаження – була помічником депутата Верховної Ради України Ярослава Джоджика. Це стало дуже непростим випробуванням. Доводилося здійснювати багато поїздок регіоном, зустрічатися з різноманітними людьми, вникати у найнесподіваніші їхні клопоти. Завжди старалася працювати на максимальний результат. У цей непростий період політичних та економічних змін і негараздів у родинному селі Маргарити Яківни найгострішою була проблема закінчення будівництва нового приміщення Іванковецької ЗОШ І-ІІ ступенів. Після звернення, ініційованого Маргаритою Яківною та підтриманого Ігорем Рафаїловичем Юхновським, Кабінетом міністрів України серед інших фінансувань Тернопільської області необхідні кошти було виділено. Будівництво завершили. І на сьогоднішній день – це одна з кращих шкільних будівель Лановеччини.
Осінь 2003 року принесла нові зміни: Маргариту Яківну обрано Іванковецьким сільським головою. Рішення поміняти обласний центр на село спиралося на усвідомлення необхідності внесення змін у життя сільської громади і впевненості у власних силах здійснити ці зміни. Найглобальніша проблема, що довелося розв’язувати майже відразу – газифікація села. Разом з членами газового комітету, а особливо його головою Миколою Киричуком, збирали необхідні документи і виготовляли проектно-кошторисну документацію, а опісля щоденно контролювали хід виконання всіх робіт, вирішували поточні проблеми та неув’язки, розбирали конфліктні ситуації. І голубий вогник невдовзі таки завітав у село! З ініціативи Маргарити Яківни, для поповнення сільського бюджету, працівники сільської ради розробили ряд проектів, два з яких профінансовано Фондом сприяння розвитку місцевого самоврядування. Плідною була й співпраця з канадським фондом «Медичне милосердя». Його голова Мирон Семкулей неодноразово відвідував Іванківці. Метою цього співробітництва стало створення сільського геріатричного центру. І дуже жаль, що в наступні роки це добре починання так і не отримало логічного завершення.
Хтось із великих людей сказав: «Коли помирає людина, світ стає біднішим, бо втрачає те, чим вона жила, як сприймала все, що її оточувало, якою багатою і щедрою була її душа, сутність». Сутністю Маргарити Яківни була любов до України. З самого дитинства слухаючи розповіді батьків про те, як наш народ віками боронив свою волю, дівчинка глибоко переймалася долями козаків-запорожців і відважного Байди, що не побоявся знехтувати донькою самого султана. Коли дочка підросла, батьки відкрили їй сторінку героїчної і жертовної боротьби визвольних змагань ХХ століття. І вже не далекі й невідомі герої боролися, проливали свою кров, гинули за волю неньки України, а добре знайомі односельчани, навіть родичі. Із захопленням та зачудуванням вона заново вдивлялася в знайомі обличчя. Оці, на перший погляд звичайні люди – були героями! Бо не побоялися стати на захист рідної землі й свого народу. І міцніла в дитячій душі любов до України. А в дорослому віці до любові та захоплення додалося ще й бажання дії. Тому коли в далекому 1989 році працівники об’єднання «Ватра» зініціювали утворення осередку РУХу, Маргарита Яківна стала однією з перших, хто оформив членство у цій політичній силі. Разом з головою осередку В’ячеславом Негодою організовувала пропагандистські поїздки селами й містами області. Розповідала, що одна з таких поїздок у Ланівці закінчилася міліцейською сутичкою на базарній площі та відірваним рукавом у пальто. І це був непоодинокий випадок.
Багато сил та енергії знадобилося, коли Маргарита Яківна очолювала районний виконком «Нашої України», а в 2006 році стала депутатом районної ради від цієї політичної партії. У всі часи для того, щоб посідати тверду громадянську позицію, потрібно мати ще й неабияку мужність. У Маргарити Яківни була і мужність, і громадянська позиція. Своєю невтомністю й самовідданістю вона надихала й нас, її друзів. Протягом всього свідомого життя вела цілеспрямовану пошукову роботу, збираючи матеріали про участь іванківчан у визвольній боротьбі українського народу та про події ХХ століття, що відбувалися на теренах села, як сама не раз казала: «…щоб нащадки знали своїх героїв, свою історію й не цуралися прапрадідівської назви села – Янківці». Матеріали її пошуків увійшли до книги «Лановеччина: події і люди у визвольній боротьбі ХХ століття. Книга пам’яті».
Багато зусиль докладала для пошуку, збереження та впорядкування могил воїнів-повстанців. Постійно доглядала за повстанськими могилами на іванковецькому цвинтарі. Дбала про достойне увічнення пам’яті полеглих. Мала таких же як і сама одержимих ідеєю друзів-однодумців з числа односельчан. У 2013 році завдяки їхнім невсипущим клопотам споруджено та освячено пам’ятник на могилі повстанця «Тичини» – Якова Зелененького, уродженця с.Білозірка; минулого року – пам’ятник повстанцям-краянам. Наступним етапом цієї роботи мало стати впорядкування братської могили повстанців, вихідців з Хмельниччини. Не встигла. Думаємо, зайвим буде казати, що люди, яким дорога пам’ять про Маргариту Яківну, доведуть її задум до завершення. Багаторічна пошукова робота зумовила накопичення великого масиву матеріалів з історії села. Це привело Маргариту Яківну до співавторства у виданні «Історія Лановеччини», що дало змогу частину матеріалів опублікувати. Решту зібраного впорядковано у книгу «Від Янковець до Іванковець», над якою вона працювала до останнього дня свого життя, віддаючи цій справі всі свої сили і час. Незабаром ця книга побачить світ і стане добрим помічником для багатьох людей, яким не байдужа доля рідного краю.
Ось так пішла з життя Людина, яка словом і важкою щоденною працею вносила свою долю у розбудову нашої держави. Світла і добра людина. Такою вона залишилася у нашій пам’яті. Члени ГО «Лановецький Меморіал» сумують з приводу її передчасної кончини й висловлюють щирі співчуття рідним та близьким.
Від імені членів ГО “Лановецький меморіал” – Любов ЦАЛИК.
