«Москалівка для мене – це місця мого дитинства: люди, локації, ситуації, мелодії, звуки, смаки, які заклали основу того, ким і яким я є зараз», – Роман Бойчук.
Про Лановеччину, а зокрема про село Москалівка, часто дізнаються, коли пишуть чи говорять про народного художника України Івана Марчука. Однак, не ним єдиним вона славиться. Не знаємо, що такого в тій москалівській землі, повітрі, атмосфері чи побуті, але народжуються там справжні митці. Про такого молодого, амбітного та справжнього сьогодні пишемо і ми – про Романа Бойчука, 1992 року народження. Змалку допитливий хлопчина, якого цікавило усе й усі, однак якому підходили завжди тільки чесні та правдиві, реальні відповіді та факти. З жовтня 2017 року навчається на магістерській програмі «Культура та історія Східної Європи» в університеті Віадріна (Франкфурт, Одер). Останній рік, окрім навчання, працює в Берліні в проєкті «Захистимо пам’ять», в рамках якого в селах у Вінницькій та Житомирській областях виникли цьогоріч меморіали жертвам Голокосту та вбитим ромам. А ще працює Роман на кафедрі «Східноєвропейської літератури». За плечима – москалівські садочок і школа, Чернівецький університет, звідки й потрапив у Німеччину в 2014 році в рамках навчальної програми «Еразмуз Мундуз». Чималий, однак такий вагомий, список як на 28-річного хлопця.
Фотографу під силу помістити в рамку те, що іншим не вдається побачити в принципі. Мабуть, тут все-таки чи не найбільшу роль відіграла любов Романа до усього, до правди, реальності, почуттів, спілкування та самореалізації. Він бачив красу в тому, чого не помічали інші. Фотограф, як ілюзіоніст, – він зберігає момент часу: часу втрати і радощів, щастя та сліз, розквіту й засухи, спраглості та жаги… Є такий вислів, що у фотографа незвичайна професія, адже він знаходить щось, перш ніж люди встигнуть це втратити.
«Внуків зажди люблять більше, ніж дітей. Яка причина цього – хай займаються спеціалісти і виясняють, а нам залишається в своїх внуках бачити десь себе, десь золото, десь інші дорогоцінності», – згадує бабуся Романа – Олена Юхимівна Приймак. «Наш Рома був звичайним хлопчиком: допитливим, як, майже, всі діти, жвавим в міру, дуже комунікабельним, як дід, любив усіх і всі його, добре вчився в школі. Ще малим, десь 3-5 років, любив вставати дуже рано, як для такої дитини, вигонив завжди зі мною корову – такий малий і вже при виконанні важливих обов’язків. Ми часто робили такі собі виходи з дому, гуляли до ставка (тоді його обладнали довкола плитами, по периметру росли плакучі верби), уважно споглядали цю красу, повну до країв водою і спокоєм… та про щось говорили. Вели мову і направляли це в потрібне русло. Рома завжди сприймав все прямо, реально й об’єктивно, ніякої алегорії і двозначності йому навіть не пропонувалось. Я ще ходила на роботу в школу, але вже була передпенсійного віку, він навчався тоді у початкових класах, і от одного разу він так серйозно і вже ніби професійно виказав чи то дитячу заздрість, чи жаль свій про те, що мені добре, бо я вже вмію всі рівняння розв’язувати, а вони тільки починають позначати ікси. Я, звісно, спрямувала його вперед у часі, у майбутнє, коли він виросте, буде все вміти, навіть рівняння розв’язувати, в тому числі й задачі буде вміти робити. Он як! І він старався, хоч чіткої мети ще не мав. Всі класи закінчував з грамотами, але в цьому була лиш необхідність знань для майбутньої професії, не було ніякого хворобливого чванства чи якоїсь задавакуватості. Все вдавалося йому легко. Протягом десяти років навчання в школі він був сільським хлопцем, пас худобу, їздив кіньми, підгортав сапатором картоплю та буряки, брався косити, вмів виконувати всяку сільську роботу, деколи суміщав це з вивченням віршів, німецької мови, історичних дат. Захопився німецькою мовою. Тоді був якийсь гурт «Rammstein», він годинами міг слухати його важкий рок, розуміючи зміст пісень. З того, мабуть, все і почалося: він марив вже факультетом іноземних мов. В 11 класі Роман їздив до Тернополя на обласну олімпіаду з німецької мови, правда, не зайняв ніякого призового місця, але участь взяв, і це для нього було не менш важливо. І ще один штрих – у випускному класі він був на святі нового року Дідом Морозом. Як він його зіграв! Ні хвилинки спокою і тиші – щось говорив спонтанно, імпровізував і всіх веселив. Після школи Рома хотів вступати на факультет іноземних мов. Дуже хотів і пройшов в Тернопіль, але сталося так, що став студентом історичного факультету ЧНУ ім.Федьковича і заочно вступив там же на юрфак. Отак протягом 5 років тягнув два факультети, жодному не надаючи переваги. Отримував стипендію, але відмінником не був, ходив на археологічні розкопки і на практику в школу, ладив з учнями, але працювати там не хотів, «то не моє» – казав, друкувався в журналах», – передала рукописи-спогади про дорогого серцю онука Олена Юхимівна. Говорячи про періодику, в якій виходили матеріали Романа, то зазначимо, що це «History Goes Pop?», «Buletinul», молдавські журнали.
Фотографія – це медитація, анестезія, молитва. Такої думки дотримується Дмитро Петрина – голова Спілки художників України в Івано-Франківській області, удостоєний звання EFIAP (видатний майстер Міжнародної федерації фотографічного мистецтва). Такими словами можна описати Романове бачення фотографії. Зокрема, сам він зазначає: «Ще живучи в Україні, часто спілкуючись з мамою, довідувався чи не найголовнішу новину від неї – хто і коли помер (на жаль, смерть приходить частіше, аніж весілля, хрестини чи інші забави). Це завжди мене засмучувало, оскільки ці люди з мого дитинства, мій головний спогад, мої друзі, зрештою, не дивлячись на те, що на 30, 40 чи 50 років старші від мене. Після цього, буваючи в селі, а це три-чотири рази на рік, фотографую близьких мені людей, Москалівку. Знимки довго складав у шухляду та майже ніде не показував. І це ж треба – в травні 2019 року мені вдалося в Німеччині організувати власну виставку з 20 фото-графій, де половина – з рідної Москалівки».
З Романом вдалося нам поспілкуватися в режимі Facebook-переписки: лаконічний та точний. Точно як у фотографії – побачив, зловив момент – і нічого зайвого – ціль, кадр і готове фото. Для Романа Бойчука найголовнішим місцем залишається рідна Москалівка. Впевнений, що згодом, нехай і не в самому селі, а поблизу, однак житиме довший час, адже почуває себе там найкраще – а це найголовніше. Саме тому Україна для нього, а точніше рідна Москалівка, – це місця дитинства: люди, локації, ситуації, мелодії, звуки, смаки, які заклали основу того, ким і яким він є зараз.
«Про Україну в Німеччині знають та цікавляться. Головною темою, звісно ж, є війна та всі політичні процеси, які виникають навколо неї. Разом з тим, особливо в Берліні, відбувається велика кількість навчальних, культурних заходів для школярів, студентів та вже дорослих людей, що спрямовані на розвиток контактів між обома країнами на різних рівнях: починаючи від вивчення мови української (до прикладу, так практикують в університеті Віадріна) – до розвитку громадянського суспільства в Україні», – пише Роман.
Реалії сьогодення такі, що наші найбільші таланти знаходять себе та своє покликання, можуть самореалізуватися десь далеко від рідного дому. Віримо, що шлях митця із Москалівки – Романа Бойчука – ще не раз поверне на малу Батьківщину.
Автор: Сніжана КРЕЩУК.
