Чи знають діти війни історію закону, покликаного захищати їхні життєві інтереси? Що думають вони про зигзаги невдачі на шляху його просування від задуму до втілення? Кого вважають головними винуватцями порушень цього закону? Що потрібно робити для зміни ситуації на краще? З такими запитаннями звернувся до ланівчан, яким близька ця тема.
– Як же не знати! – відповідає народна майстриня України Світлана Новосад. – Зберігаю газетні публікації, що стосуються цієї теми. Добрим словом згадую Олександра Мороза, який виявив таку увагу до покоління, яке стільки зробило для своєї Батьківщини у важкі повоєнні роки. То було справжнє продовження бойових подвигів батьків у трудових буднях. Здавалося б, вийшовши на заслужений відпочинок, ми маємо повне право на належну увагу з боку держави, але… Пенсіонерів-дітей війни не може не потішити той факт, що коли йшла тотальна переоцінка моральних цінностей, знайшлася людина, котра подала ідею такого людяного закону. Водночас прикро від спроб не дати можливості ним скористатися: то нехтування пільг при формуванні бюджету, то накладення вето на закон про бюджет, коли в нього вносили відповідні поправки. І це на фоні розмірковування про єдиний для всіх закон і про справедливість, за яку варто боротися!
На території району проживає 1929 дітей війни, з них 129 інвалідів. Вони звертаються із запитанням, коли все ж таки будуть обіцяні 30% доплати до мізерних пенсій. Натомість дають утричі менше – всього 7%. Закон “Про соціальний захист дітей війни” передбачає також безкоштовний проїзд у міському та приміському транспорті, крім таксі. Та навіть від однієї думки про спробу скористатися цим правом пільговика проймає острах. Скільки принизливих слів доводиться їм чути в свою адресу від перевізників! Навіть в автобусі, тролейбусі можна почути від кондуктора чи перевізника: “Ой, як ці пенсіонери вже набридли!”
Словом, закон України “Про соціальний захист дітей війни” безсоромно урізається. Прикро, що наші щедрі на обіцянки обранці про все забувають одразу після виборів, а напередодні нових стають ще красномовніші. Потрібно з цього робити висновки.
– Тема незахищеності людини і болюча, і парадоксальна водночас, – говорить наша краянка Ангеліна Довгалюк. – Вважаю, що в країні громадяни не повинні відчувати соціальний дискомфорт, коли її правителі дбають про свій імідж в очах громадськості. Якщо вірити інформації, що до нас надходить, у багатьох країнах так і відбувається. Але в Україні, схоже, мало цим переймаються. Бо як інакше розу-міти, що прийняті закони тут не виконуються? А закон “Про соціальний захист дітей війни” потребує якраз особливої уваги з боку Уряду і Президента. Бо якби він діяв у повному обсязі, ми хоча б трішечки відчували себе захищеними від життєвих негараздів при наших мізерних пенсіях. Чула, що зараз діти війни відсуджують в уряду передбачену законом «Про соціальний захист дітей війни» доплату (30%) від мінімальної пенсії, але чи зможу я долучитися до них – не знаю. Мені відомо, що Верховна Рада прийняла закон щодо соціального захисту дітей війни. Є також рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007року про неконституційність будь-яких обмежень на час виконання законів, що стосуються соціального захисту дітей війни.
Коли у 1996 році вперше почув термін «Діти війни», одразу ж по-думалось: є все-таки люди, які дбають не лише про себе, але й про інших. Тоді діти війни раділи прийняттю такого правильного закону, в якому спектр пільг виявився достатньо широким, щоб полегшити наше життя. Звичайно, і на думку не спадало, що хтось може завадити його втіленню. Наше чекання розтягнулося на роки. А коли дочекалися, виявилося, що пільги відчутно урізані. І невідомо, що буде наступного року. Пільговики – діти війни, люди, які прожили нелегке життя, щодня ставлять собі питання: «Як за мінімальну пенсію можна прожити, коли щодня зростають ціни, коли на підприємствах, установах, навіть у сільському секторі іде скорочення пенсіонерів? Жити важко, що й казати.
Але ще є люди старшого покоління, яким особливо тяжко через хвороби. Наприклад, моя дружина Галина Мельник каже: «Мені, дитині війни, ветерану праці, уже 86 років. І моє життя, як човен, пливе до берега. Болячки нагадують про потойбічне життя. Я хочу вірити у справедливість влади, сподіваюсь на підтримку держави стосовно соціальних виплат, встановлених згідно з законом, де передбачено 30% надбавки до мінімальної пенсії, яку я одержую в розмірі 1702 грн. Цих мізерних коштів, звичайно, мені не вистачає навіть на ліки».
Здавалося б, з роками увага до дітей війни повинна зростати, а вона іде на спад. Боляче дивитися на тих, хто робить їх заручниками своїх красивих обіцянок під виглядом боротьби за справедливість. Але справедливість має перемогти!
Автор: Георгій МЕЛЬНИК,
голова Лановецького місцевого осередку громадської організації «Союз осіб з інвалідністю України
