… А один жовтий листок залетів крізь відчинене вікно до хати. Посланець осені вмостився на вкритому вишиваною скатертиною столі так упевнено, ніби тут його чекали. Старенька Марта, яка щойно сіла відпочити, перед тим ледве занісши до льоху останнє неповне (повного уже не здужає підняти) відро бараболь, якусь хвильку дивилася на той листок — і враз гірко заплакала. На порепані вузлуваті руки сперлася головою в темній хустині, з-під якої вибилися давно посивілі коси, і шморгала носом, аж поки вечір не схопив за очі. Це ж вона теж самотня, мовби той листок. І треба ж такого: двоє дітей винянчила-виростила сама, бо чоловік під комбайн потрапив, коли ті ще маленькими були, з останніх сил тягнулася, щоб обом на незлецьку освіту пристаратися, а тепер… Син у Канаді, дочка в Іспанії, якщо й приїдуть неньку провідати, то аж улітку.
А вона звично човпеться на городі — з досвітку до смеркання, хоч їй стільки усього того вже не треба. Тим більше, серце хапає дедалі частіше. От і тепер застукало, як старий дятел по дереву: то сильніше, то слабше, то ледь чутно, ніби перепочиває. Не вмикаючи світла, додибала до ліжка, то ж од столу лише кілька кроків. Вони стали останніми в її житті.
…Син сповістив, що на похорон прибути не зможе. А дочка запізнилася на день. Вишитої скатертини на столі вже не було. Лежав тільки жовтий листок — скручений, самотній.
Автор: Богдан МЕЛЬНИЧУК.
