Тільки велике кохання і сильний характер цієї тендітної жінки здатні так мужньо миритися з вироком долі. Як би не було важко, але вона усвідомлює незворотність трагедії і знаходить в собі сили жити з дітьми, жити для дітей, жити… за двох.
З часу загибелі Юрія Коваля минуло три роки. Невдовзі, 23 травня, йому б виповнилося 47-м. Народившись у День героїв, Юрко помер 20 лютого — у другу річницю розстрілу Небесної сотні. Якось символічно: героєві — геройська смерть. Але Україна втратила патріота, а сім’я — надійну опору: дружина Світлана — коханого, доньки Юля і Сашуня — батька, мама Ірина Михайлівна — сина.
Як живуть Ковалі сьогодні і хто їхній невидимий покровитель — про це — в розмові з дружиною загиблого захисника.
— Рутина буднів затягує, але рана втрати не гоїться. Ніби недавно: зранку поговорили, а в обід — моторошна звістка з війни, тисячі людей на колінах уздовж дороги, мокрий сніг на похороні, військовий залп на цвинтарі, свіжа земля на могилі, квіти… А зараз уже й пам’ятник поставили. На три роки старшою стала Юля; до школи, якій присвоєно ім’я батька, пішла і Сашуня. Нашого тата немає, але ми відчуваємо його турботу, — каже Світлана.
В горнятку вистигала кава, вечірні сутінки закрадалися в кухню, але за розмовою ми навіть не помічали, що наші силуети з вікна ледь освітлює лише затягнуте хмарами небо. За бесідою в темноті не було видно сліз на наших щоках і суму в очах. Світлана згадувала їхнє знайомство, роки, коли зустрічалися, коли Юрко поїхав у Португалію на заробітки і вона зрозуміла, що не уявляє свого життя без нього. Як пропонував одружитися, декілька разів перепитав, чи не пошкодує. Він був і залишився для неї справжнім мужчиною: турботливим, люблячим, але з твердим характером. Загострене почуття справедливості привело його на Євромайдан, добровольцем пішов і на війну. Спочатку був у батальйоні МВС “Тернопіль”, потім подав рапорт на зарахування у 14-у окрему механізовану бригаду ЗСУ, де служив командиром відділення зенітно-ракетного взводу. Він усвідомлював, що його призначення — воїн. Жінка згадувала мимоволі кинуті Юрком фрази у повсякденні, які стали фатальними; він наче передчував свою коротку життєву стежину. В той злощасний день казав дружині, що не хоче йти на позицію, але мусить…
— Юра не належав до числа ніжних романтиків, але цим і завоював моє серце. “Я не знаю, чи будемо завжди з тобою разом, але любити тебе буду завжди” — сказав якось, — пригадує жінка. — Вперше приснився мені на третій день після смерті і сказав, що голодний. Наступного дня моя мама купила солодощі й роздала людям. Всю турботу, яку проявляють до нашої сім’ї і Юрині друзі, і побратими, і знайомі та незнайомі люди, я розцінюю, як його турботу.
Пригадую, одного дня друзі допомогли мені впорядкувати документи на землю, що належить учасникам бойових дій. Ми плідно і потім гарно провели час, а вночі знайомій приснився Юра усміхнений, у білій сорочці. Думаю, дякував їй. Якось було важко на серці, просила його приснитися мені. Приснився. А був ще випадок, коли я, змучена самотністю, сердита на Юру, що залишив саму з маленькими дітьми, вилила біль сестрі, чомусь згадала погане з нашого спільного життя. З того дня почали траплятися якісь казуси — то поламається щось, то неприємності на роботі, то ще якісь моменти. Зрозуміла, що образився. Попросила пробачення — і все налагодилося. Одного разу під час панахиди в церкві свічка, яку я тримала в руці, трохи нахилилася і віск накапав на серветку форму серця… Я відчуваю, що він поряд, лише не можна його обняти.
Світлана не нарікає на долю, нікого ні в чому не звинувачує, гостинно приймає всіх, хто приходить з добром у їхнє скромне і затишне помешкання. Радіють подарункам її дівчата. За цих три роки за державні кошти і кошти благодійників Юля побувала на відпочинку за кордоном, у Буковелі. Разом дівчата їздили в Австрію.
— Найбільше мені сподобалась Шотландія, — ділиться враженнями Юля. — Містечка в цій країні схожі на Львів з його старовинними будівлями. Була ще в Угорщині, Литві, два рази в Австрії. Мрію побачити американські хмарочоси. А взагалі — люблю подорожувати. В майбутньому хочу стати журналістом.
До четвертого класу, зізнається дівчинка, “люто” не любила англійської, була байдужа до цього предмета. Але, побувавши за межами України, зрозуміла важливість знання іноземної мови. Дякує тепер своїй учительці Ользі Макарівні й охоче вчить слова та з задоволенням чекає наступних уроків. Каже, що нові друзі, спілкування, нові враження додають їй упевненості у власних силах, спонукають знати більше, змінюють її світогляд.
— Частим гостем у нас є Василь Хомінець з Тернополя, — каже Світлана. — На Різдво привіз нам багато подарунків — одяг, посуд, солодощі: усе таке миле, рожеве, смачне. Як у казці! А на Великдень від колективу Держпродспоживслужби, який він очолює, Василь Петрович подарував сертифікат на відпочинок у Єгипті для нас трьох. Це неймовірно! Юрій Георгійович Кравчук пообіцяв завезти в аеропорт до Києва і потім зустріти. Ми вже в очікуванні нового дива і щиро вдячні цим людям за турботу. У цій сім’ї Юрій не тільки мужній воїн, а й невидимий покровитель, який завжди любитиме й оберігатиме своїх дівчат.
