Восени й навесні за доброї погоди ми, дев’яти- й десятикласники з Молоткова, добиралися до Лановецької середньої школи № 1, як правило, велосипедами.
Десять кілометрів долали приблизно за годину. Дорога тоді була ще частково ґрунтовою, частково вимощеною каменем, лише при в’їзді в Ланівці починалась асфальтівка.
Ось на цих кількох сотнях метрів старші хлопці хизувалися: відпустивши руль та схрестивши руки на грудях, утримували рівновагу й керували велосипедом лише порухами корпусу та ніг. Я, дев’ятикласник, так не ризикував, боявся впасти й осоромитись. Аж одного разу випало їхати самому, бо, проспавши, відбився від гурту. На перший урок усе одно запізнився, асфальтівка без машин, чому б не спробувати без рук?
Вийшло! Велосипед слухається, на моєму лиці цвіте самовдоволення. Чи то воно, чи вранішнє сонце засліпило так, що не помітив невисокого чоловіка, котрий ішов назустріч. Коли ми поминали один одного, він раптово схопив рукою за руль велосипеда і зупинив мене. Потім нахилився до переднього колеса, до заднього і, поки я отямився, відкрутив
обидва золотники з ніпелями. Колеса пшикнули, випускаючи повітря. А незнайомець, поклавши золотники собі до кишені й кинувши: «Щоб так більше не їздив!», спокійненько пішов далі.
Розгублено постоявши кілька секунд на дорозі, я покотив ровера до школи: їхати на ньому було неможливо. Поспів якраз на перерву після першого уроку. Коли розказав про свою пригоду однокласникам і описав того чоловіка, хтось одразу ж здогадався: «Та то ж Мартишевський, районний автоінспектор!».
До кінця уроків мучила думка: «Як доберуся до дому?» Залишалась єдина надія: на районний універмаг. А раптом там і золотники продають? Ніпелі запасні в мене є у велоаптечці.
Хлопці-односельці настільки співчували мені, що рушили до універмагу разом зі мною. І — о радість — є золотники!
…Ота моя спроба їздити «без рук» була першою й останньою. А згодом, уже працюючи в редакції районної газети, навіть подружився з автоінспектором.
Автор: Богдан МЕЛЬНИЧУК.
