Люда і Надя приїхали в обласний центр із різних міст. Познайомила і здружила їх громадська діяльність. У кожної сім’я, робота. Як зустрінуться, є про що погомоніти. Адже у двох одне болюче питання — як там без них самотні літні матері?
— Моя, — розповідає Люда, — ніколи на місці не всидить, все бігає, клопочеться та ще город обробляє. Сваримося з нею, щоб відпочила, чи ми не купимо картоплі, городини? — Ні, каже, поки рухаюся, то й живу.
Можливо й так. Добре, що є відеозв’язок, можемо побачити одна одну, та й телефонуємо по декілька разів на день. Часто посилочку відправляю, різними смаколиками, фруктами побалую. Вона цього всього собі не купить.
— А моя нещодавно пішла у засвіти, — сумно мовить Надя.
— Ти ж казала, що звикає в місті жити.
— Якби все можна було повернути назад, то не вчинили б так.
Жила собі у селі мама, хай би жила. У нас особняк був прекрасний, двоповерховий. Батько — майстер на всі руки, кругом лад. І йому вічна пам’ять. Ще кілька років тому мама давала собі раду, потім підупала здоров’ям, все хоче робити, а не може. Я кожного разу не наїжджуся, бо більше сотні кілометрів. Бувало, прошу сусідів, знайомих, щоб вони навідувалися до неньки. Старша сестра теж далеко від дому. Отож порадившись, вирішили продати обійстя. Доклали ще власні заощадження і купили однокімнатну квартиру в нашому місті. “Тепер, мамо, — кажу їй, — будеш у нас панянкою. Нічого не треба робити, відпочивайте на старість”.
Шум, рух, прямо попід вікнами дзенькають трамваї, курсують тролейбуси, автотранспорт, а людей, мов у вулику бджіл. Сяде старенька біля вікна і вдивляється у ту метушню. А в неї був світ тільки той, що у вікні. Засумувала за рідним домом, за односельцями. “Ой, як було там добре! Тепер мов у клітці, — каже. — Навіть повітря не вистачає”.
Журилася моя матінка, стала танути, як свічка. За три місяці її не стало. Ми винні у тому. Воно то й так. Старе дерево після пересаджування як не доглядай, — не приживеться…
Анастасія ДІДЕНКО.
