Я не бачив, хто сидить за мною у салоні маршрутки. Чув тільки голос:
– Тіпа, я йому сказала, щоб він, тіпа, короче, більше не приходив. А він, тіпа, прийшов до гуртожитку і, тіпа, стукає в двері кімнати, щоб я, короче, відчинила. А я, тіпа, відчинити боюся, бо чую, що він, тіпа, п’яний, але не хочу, щоб він, короче, нагнівавсь. А він, тіпа, стукає в двері, я, тіпа, кажу…
Після чергового, вже енного «тіпа» я оглянувся: за мною сиділи дві подружки, одна з яких і ділилася враженнями. Не стримався від зауваження:
– Панянко, ви така гарна, а вами, вибачте, так тіпає…
Незнайомка не зрозуміла:
– Що ви маєте на увазі?
– Те, що я вже третю зупинку змушений слухати, що ви, тіпа, робили вчора і що робив, тіпа, він. Мені здається, що вся маршрутка, тіпа, тіпається…
Сусідка підказала подружці:
– Тіпа, ти так говориш…
Я повернувсь, а позаду мене запала тиша. Раптом в однієї зі студенток озвалася мобілка. Невидимий співбесідник, мабуть, щось запитував ту саму дівчину, а вона не могла збудувати речення без рятівного для неї «тіпа».
– Та, я ті… Ой!.. А ти, ті… Ой!.. А потім ми ті… Ой!
Маршрутка саме під’їхала до зупинки; подружки, підштовхуючи одна одну вийшли, і крізь відчинені двері я почув, як та, з мобілкою, полегшено зітхнувши, продовжила розмову:
– А ти, тіпа, ще раз стукаєш, а я, короче, не знаю, що робити, боялася тебе, бо тіпа, десь випив, а я тебе, короче, знаю, нині ти вже, тіпа, не пий, а я, короче, після пар буду в общазі…
Зайшовши на цій зупинці, переді мною вмостилися двоє чоловіків років по сорок. Вищий заговорив:
– Tiпa, я йому кажу, що, короче, треба новий ком купляти, а він, тіпа, стогне, що не може, короче, бабла не має…
От клята хронічна хвороба! Як почало чоловіка тіпати ще у школі чи в інституті – не відпускає досі.
Автор: Богдан МЕЛЬНИЧУК.
