Цього року, як і щоліта, планує приїхати на Лановеччину Іван Антонович Климишин — професор Прикарпатського національного університету ім.Василя Стефаника, вчений-астроном зі світовим ім’ям, визнаний Американським біографічним інститутом видатним мислителем початку 21 століття, професор теології, який на своє 80-ліття отримав особливе Апостольське благословення Папи Римського. У 1971 році вчений захистив докторську дисертацію, у 1979-му його ім’ям назвали малу планету, яка обертається навколо Сонця між Марсом і Юпітером. З 1964 р. він — член Міжнародного астрономічного союзу.
Іван Антонович народився 17 січня 1933 року у селі Кутиски Лановецького району. На хуторі в поставленій батьком у 1943 році хатині йому добре думається. «Я чую тут свої думки», — каже Іван Климишин. Може, тому так плідно працює він (навіть по 14-17 год!) у «кабінеті», власноруч спорудженому із дерев’яного каркасу, вкритому прозорою плівкою. У тиші старих грабів та яворів, що підпирають небо півстолітнім гіллям, написано не одну монографію та науково-популярну книгу. Тут, у найбільшому зі своїх «куренів», приймає гостей, розповідаючи їм про своє життя — про свої життєві дороги.
Розпочавшись із раннього дитинства, триває вона дотепер. Присутність Бога у своєму житті Іван Антонович бачить повсякчас і підкреслює це чи не при кожній зустрічі.
Любов до Творця прищепив батько. Він уперше показав малому Іванкові широченне небо, щедро всіяне візерунками зір, не затьмарених вогнями великих міст. «Ця неймовірна краса не могла виникнути просто так, — каже уже дорослий Іван Климишин. — Тут мусив бути Творець». У своїх численних інтерв’ю Іван Антонович зауважував, що «сліпо-глухо-німа» природа не змогла б змонтувати такий складний механізм — матерію, пронизану інформацією. Вона не може стати причиною своєї упорядкованості, причиною законів, які керують розвитком Світу. Це, без сумніву, є свідченням дії Інтелекту. Навколишній світ може самооновлюватися, але у світі є організовуюче, керуюче та упорядковуюче Начало. Еволюція — складний механізм, але Бог — діюча сила. Особливо ж вражає краса квітів. Справді, хіба «сліпо-глухо-німа природа може творити красу?» — це, каже професор, зауважив письменник Конан Дойль у новелі «Морська угода».
З ранніх літ разом з батьками Іван ходив до церкви. «Брат мого діда був дяком у сільській церкві, і я вже з 10-ти років допомагав йому і… вивчав дяківське ремесло». Йому довелось читати Апостола над померлими. І це щоразу залишало певний слід у душі, поглиблювало світосприйняття. З тих пір і почалися його роздуми про суть і марноту «буденного життя»… Навіть мигнула було думка стати священником. Але … у серпні 1945 року, коли батько ще був в армії, йому довелося везти «перший хліб державі» в Карначівку. Вдень — нестерпна спека, вночі ж, коли він заснув на возі, добряче промерз — під дощем із градом. Так розпочалася його друга дорога: хвороба — спочатку плеврит, згодом — кавернозний туберкульоз, місяці перебування в лікувальних закладах…
Та, незважаючи на випробування, Іван Антонович не відрікся своєї першої дороги. Ще й зараз він постійно нагадує: «Без Бога — ні до порога». Релігія упродовж тисячоліть каже людині: світ цей — світ вибору між добром і злом, і кожен тут повинен безперервно вибирати та примножувати добро, мусить долати свою приземленість і, «народжуючись згори», зростати духовно. Ця дорога «від звіра до неба» починається там, де людина виявляє самообмеження, яке може перерости навіть у самозречення заради іншої людини, виявом чого є милосердя і співстраждання»…
Своїм же «лютим критикам» вчений-астрофізик нагадує, зокрема, слова академіка (Президента РАН) Юрія Осипова: «Не випадково багато природодослідників і математиків, розпочавши свої дослідження як люди невіруючі, кожен своїм шляхом, по-різному, але приходили врешті-решт до віри…. І, можливо, що новий союз науки і християнства… допоможе здолати важкий період екологічної і морально-етичної кризи, в якій опинилась сучасна цивілізація»…
— Туберкульоз у ті роки лікувати ще майже не було чим, тож «заліковували» наскільки вдавалося, — каже Іван Климишин. — Весною 1960 р. під лівою ключицею виявили каверну розміром 3 на 4 см, епізодично бували менші й більші кровохаркання, бувало — виявляли «бацили Коха». І так склалось, що тоді місяців дев’ять сам собі робив уколи (навіть по 4 рази щодня, бо до тубдиспансера було 25 км). Ліки купував теж сам. Зокрема, з Польщі — ріміфон, недешевий. Для цього мусив продати свою бібліотеку. Здавалося тоді, що каверна зрослася, все добре. Однак згодом вона «розклеїлась». У 67-му трапилось «щедре» кровохаркання. З переляку подзвонив своєму колишньому науковому керівнику. У відповідь почув: «Ваня, не думай о болезни, пиши диссертацию». Це були чудові, «мобілізуючі» слова. Але згодом (десь через рік) всетаки довелося лягти в лікарню. «Мене, — каже, — там так отруїли ліками, аж я не знав, що в мене вище — голова чи ноги. Прогнози були невтішні. Бо ще з 60-го року я вже чув таке: «без хірургічного втручання ти до 30 років не доживеш». Це мали б віддерти плевру від ребер і залити у ту порожнину олію. Але надивившись на каліцтва післяопераційників, я на таке не дався». Тож лікарі говорили відверто про завершення його життєвого шляху … у 30 років…
Іван Климишин (каже — «на щастя») чотири рази по три-чотири місяці лікувався в санаторії «Гірське повітря» у Ворохті, в Карпатах. І, за порадою мудрого лікаря В. Кишакевича, обійшов майже всі їх вершини, зокрема, на Говерлу піднімався вісім разів. Тричі на день вдихав і затримував у легенях тепле, прогріте сонцем та напоєне смерековими пахощами повітря. Пив чаї із карпатських трав. «Всліпу» виявив цілющі властивості кропиви — її сам і заварював «до картоплі», тушив на пательні разом зі сметаною та часником… Результат прийшов невдовзі: порожнина (каверна) залишилася, але — «санована», тобто вже не бацилярна, так що його навіть було знято «з тубобліку»! Тож туберкульоз, який мучив чоловіка довгі 24 роки, «лишив його назавжди». Дорога боротьби з хворобою завершилась. І в цьому вчений бачить велику ласку Божу, Його провидіння…
Там, у благословенних Карпатах, Іван знайшов свою Катерину… Вона повірила йому тоді, погодившись стати дружиною. Вірить і донині. Катя стала вченому справжнім тилом, перебравши на себе усю буденність життя. У них народились донечки — Оксана й Оля. Обидві теж здобули вчені ступені. Але їхні досягнення — в інших сферах. Астрономія ж залишилась лише батьковою. Ця наука про загадкове і неосяжне небо стала справді життєдайною дорогою Івана Антоновича.
Любов до зоряного небозводу, сповненого міріадами зір, — від батька Антона. Як і сила йти вперед — впевнено, немов орач за плугом … Сила духу, помножена на неймовірну працелюбність, прийшла з дитинства і вивела на висоту світового визнання. Хоч сам Іван Антонович не любить слави. Коли хвалять — сміється. Каже, що то все людське марнославство. А ще повторює слова англійського філософа Карла Поппера: «Всі ми рівні в нашому безконечному незнанні» (він каже «зрозуміліше» — в нашій безконечній дурості…).
Упродовж років усе, за що брався Іван Климишин, робив не просто добре — ґрунтовно. У його доробку вже 120 публікацій, зокрема — монографії та підручники: їх із перевиданнями — 96. 14 з них — російською, по одній англійською і французькою. Зокрема, це “Ударні хвилі в неоднорідних середовищах” (російською — «Ударные волны…»). 1976-го публікує російськомовну “Астрономию наших дней”, перевидану у 1980 і 1986, у 1991 р. — англійською. «Еквівалентом» цієї книги є «Астрономія вчора й сьогодні» (1976 р., рос.м. — 1977 р.). Про неї відомий страстотерпець Ігор Калинець згодом сказав автору: «Коли мені в таборі було вкрай важко, я читав вашу книжку і на душі ставало легше». Серед найважливіших його книг особливо виділяються «Історія астрономії» та «Календар і хронологія». Він брав участь у підготовці «Шкільного астрономічного довідника» та «Астрономічного енциклопедичного словника». Основною ж темою суто наукових досліджень у галузі астрономії є радіаційна космічна газодинаміка.
«Я астроном. Мільйони років «проковзують» перед моїм зором, як сухий пісок поміж пальцями рук…», — каже Іван Климишин. Проте, попри всі свої здобутки і знання за найбільшу цінність в житті вважає вміння залишитись людиною. “Головне — зберегти гідність: свою і тої спільноти, в яку закинув тебе Творець… Горджуся хіба одним: ніде, ніколи і ні від кого не взяв і копійки хабаря. Бо я — син свого Батька, який за 27 років роботи в колгоспі не вкрав і 27 кілограмів зерна. Може, комусь видасться дивним: у 90-му «роздавали гранти Сороса» (а це 500 дол.), у Львові їх взяли п’ятеро працівників АО, мені також прийшов якийсь папірець щодо цього, потім ще один (розпорядником був академік І.Юхновський). Хоч яким я був тоді злидарем, але цих грошей не взяв: бо не знаю, хто цей Сорос, скільки мужчин повісилось, а жінок на панель пішло, поки він розбагатів. Тож я відмовився.”
Іван Антонович так і не навчився жаліти себе. Але своїх ближніх завжди запитував: «чим тобі допомогти?». На завершення нашої зустрічі Іван Климишин вкотре повторив: «Я щасливий, що захворів туберкульозом (хоча від усієї душі бажаю усім уникнути цього випробування…). З таким світорозумінням і до 88 років дожив, і таки дещо зробив (може, навіть те, що було не під силу іншим). І віру в Творця (попри всілякі сумніви) зберіг».
Три дороги сплелись у його життя. Три дороги, сповнені боротьби, споглядання і сприйняття. Кожна із них стала успішною для нього, за кожну він дякує Богу. А ще — добрим друзям-землякам, і передусім Юрію та Тані Кравчукам — за багаторічну щиру допомогу в усьому — аж до сотень чи й тисяч літрів води (її ж то на хуторі вже давно немає…)
Іван Климишин — вчений-астроном зі світовим ім’ям — наш земляк, син України.
Вікторія ФАРИНА.
Фото з архіву М.РОМАНЧУК 2011 рік.
