Домашня еко молочка Юрія та Лілії Горобців прийшлася до душі ланівчанам. Двадцять років подружжя займається переробкою молока та виробництвом сиру. Їхню продукцію смакують гурмани на Тернопільщині та поза межами нашої області. Розпочинали з бринзи, сьогодні ж родина суттєво розширила асортимент, і на цьому, запевняють, не зупинятимуться. У кожну головку сиру вкладають душу та найбільше радіють, що люди можуть їсти натуральні та смачні продукти, виготовлені не конвеєрно, а вручну — з любов’ю і молитвою.
Як зародилася ідея створити міні-сироварню, з якими труднощами стикнулися під час цього процесу, чи завжди «молочними» були «ріки» успіху ланівчанина-українця та одеситки-болгарки — про це відверто розповідають власники торгової марки «Юрфарт».
Ланівчанин Юрій Горобець — моряк у третьому поколінні. З майбутньою дружиною познайомився на Одещині, в Ізмаїлі, де квартирував у її родичів. З рейсу, як пригадує сьогодні щасливе подружжя, Юра привіз сукні. І чомусь саме Лілі продав одну з них за найдорожчою ціною. У цьому заморському вбранні дівчина відгуляла випускний. Мила, добра і дуже вродлива юнка настільки припала до душі морякові, що він пошкодував про свій корисливий вчинок, шукав можливості, щоб вибачитися, а потім ці зустрічі переросли у кохання.
Тричі Лілія вступала до вишів на Одещині, але, успішно закінчивши школу (лише з трьома четвірками), їй не пощастило здобути вищу освіту. А згодом свої нереалізовані таланти, любов до мистецтва, позитив і життєлюбство, працелюбність та наполегливість прививала дітям — Юркові молодшому, Наталі та Анастасії.
Нині Юрій та Лілія — щасливі дідусь і бабуся маленьких двійнят Матвія і Макара, люблячими батьками стали і для невістки Ані. У їхньому родинному помешканні живе аура добра і позитиву, взаємоповаги і Божих заповідей. Усі разом ведуть сімейний бізнес, чесно побудований на довірі та взаємовиручці.
З 2000 року Горобці уже налагодили виробництво сиру, але почали займатися цим трохи раніше.
Коли розпочалася війна в Югославії, Дунайське пароплавство, де працював Юрій, зупинилося, тож моряк на деякий час став безробітним. Це стало поштовхом, щоб займатися разом з дружиною спільною справою. Трохи торгували овочами та фруктами, потім взялися за пекарство. Але, як зізнається господиня, замішаний на воді хліб не був таким рум’яним і не мав такої скориночки, як би хотілося, хоч і був смачний. Вирішили купувати молоко в людей, щоб готувати для власних потреб бринзу, а на сироватці пекти і продавати хліб. З реалізацією проблем не було, оскільки в Ланівцях закрили і хлібзавод, і маслозавод. Та один прикрий випадок перекреслив затію з хлібопекарством, але підштовхнув подружжя до іншої справи.
— Під час одного з рейсів до Югославії я познайомився там з багатодітною сім’єю, яка утримувала 20 корів і займалася сироварінням, — пригадує Юрій. — Мене захопила ця ідея, але реалізував її лише згодом. Моя дружина вміла готувати сир, бо в тій місцевості, звідки родом, у кожному селі варили бринзу. Але тоді ми навіть подумати не могли, що це не такий легкий процес, як здається.
Подружжя тепер з усмішкою згадує про тонни зіпсованого молока, яке не ставало сиром. Аби «добро» даремно не виливати, купили три вагітних свиноматки, які привели 27 поросят. Сім місяців годували їх сироваткою і невдалою продукцією, аж поки навчилися правильно варити сир. То консистенція не та, то молоко розбавлене купили, то з сіллю не вгадали… У пригоді стала книжка про технологію виробництва сиру. Врешті, головки бринзи мали естетичний вигляд і відмінний смак. А свиней продали та облаштували на подвір’ї міні цех.
Тепер серйозно постало питання сталої сировинної бази. Було також непросто: конкуренція між постачальниками, заготовачами і переробниками вимагала рішучості, виваженості, чесності. Саме так і будували свої відносини Юрій та Лілія Горобці із молокоздавачами. Чесності очікували й від них. Але було, що пропорція готової продукції була набагато меншою, аніж кількість затраченої сировини; було, що через молоко ціла партія сиру мала неприємний смак і запах і не підлягала реалізації. Було багато й інших неприємних моментів, коли чесні Горобці, плативши людям літр за літр, отримували взамін розбавлене молоко. Було, що довший час працювали собі у збиток. Тут виручала зарплата моряка, котрий, повертаючись із плавання, розраховувався з боргами.
— Було по-різному, але кожна невдача робила нас сильнішими, — каже Ліля. — Невдача — це задача, яку треба розв’язувати, але ні в якому разі не опускати руки, — додає її рішучий чоловік.
А ще згадують, що неврегульованість законодавчої бази про дрібний український бізнес на той час створювала великі проблеми з оформленням документів. Вони справно платили податки, як підприємці, але різні служби вимагали різні папери, про існування та важливість яких і не здогадувалися. Тому не обійшлися й без штрафу. Поряд з цим, мої співрозмовники під час нашої зустрічі вважали за необхідне наголосити, що їм не створювали перешкод для виробництва, навпаки — всіляко сприяли, підказували, допомагали. Приміром, міський голова, покійний уже Іван Панфілович Ткачук, голова райдержадміністрації на той час Віктор Михайлович Морозюк, працівники держстандарту (з Тернополя), санстанції, ветслужби та інші.
Лише з 2007 року Горобці працюють за всіма правилами. Налагодили схему перевірки якості сировини, щоразу розширяють різновиди своєї продукції. Є постачальник, з яким співпрацюють уже більше двох десятків років. Це Михайло Стасюк з Нападівки. Починав він з трьох корів, нині утримує 13-ть. Загалом, 20 здавачів забезпечують сировиною переробників. Родина всім завдячує за чесне партнерство і бажає, аби їхні корівки були здоровими.
— Саме виробництво не забезпечило б безбідного життя нашій сім’ї. Багато коштів вкладав мій чоловік, чимало ідей пропонує і зараз, — розповідає Лілія.
Добрими та порядними подружжя виховало й своїх дітей, постійно залучаючи їх до сімейної справи. У них всі вміють готувати сир. Але, як каже їхня мама, сир — як у кожної господині борщ — по-своєму вдається. Але важливо також, якої пори року виготовлений (смак молока, а відтак — молочної продукції залежить від кормів, які споживає корова). Лілія з легкістю впізнає авторство будь-якої партії, розрізняє за смаковими якостями, хто з дітей готував той чи інший вид. Відколи до сімейного бізнесу серйозно долучився Юра молодший, родина працює під торговою маркою «Юрфарт». Горобці розширюють клієнтську базу, щороку зацікавлюючи новинками. Тепер, окрім традиційної бринзи й моцарелли, варять моцареллу з кропом, з італійськими травами, сулугуні, є три види аргентинки — традиційна, покрита воском і печена. Власне, печена аргентинка — це робота глави сімейства.
Сім місяців, як через пандемію стоїть пасажирський флот, де останніх десять років працює Юрій. Тож наздоганяє час, коли обмежував дітей і дружину своєю присутністю вдома. За 33 роки подружнього життя нещодавно вперше відпочивали удвох за кордоном. У той час діти справлялися в цеху.
— Сімейний бізнес — системний бізнес, це як механізм, який не зупиняється, бо можна сміливо розраховувати, що є кому підставити плече, — з гордістю говорить Юрій старший. — І дуже важливо сприймати свої невдачі з посмішкою, не як трагедію, а як спробу чогось навчитися.
А в їхній сім’ї — саме так і є. Важливо, коли батьки живуть з Богом у серці, дотримуючись християнських чеснот, займаються благодійністю, за будь-яку справу беруться з молитвою. Продукцію, яку виготовляють власноруч, споживають самі, годують внучат, бо не додають туди хімії. І крафтове виробництво — це не завод, а ручна робота, в яку вкладена любов, турбота і душа. А нині, у час карантинних обмежень і всесвітньої пандемії, радіють, що люди почали більше цінувати своє здоров’я, тож надають перевагу натуральним продуктам. А сир ТМ «Юрфарт» саме таким і є.
Наталя ГАМЕРА.
