Про Любов Цалик із села Мала Снігурівка «Голос Лановеччини» неодноразово писав. Але здебільшого як творчу особистість. Сьогодні ж хочемо розповісти про цю унікальну людину в різних іпостасях.
Любов Лук’янівна гармонійно поєднує в собі педагогиню й агрономку, краєзнавицю й письменницю, громадську активістку й домогосподарку, але найбільше, чим вабить до себе друзів, — це щирість, безкорисливість, життєлюбство та позитив цієї жінки. Познайомилися ми, коли п.Люба працювала директоркою маленької школи маленького села Чайчинці.
Педагогічній ниві Любові Цалик передувало навчання у Вишнівецькому ПТУ №5, з якого отримала диплом продавчині продовольчих товарів, а курсову роботу на тему «Виноградні вина» згадує донині, бо не раз згодилася теорія…
Ще навчаючись в училищі, що на той час знаходилося в приміщенні знаменитого замку, дівчина замислилася над тим, як мало знає історії рідного краю. А дух часу в архітектурі Вишнівецького палацу відчувала усім своїм єством, було цікаво дізнаватися більше, читати пізнавальну літературу, хоч на той вік, швидше, — пригоди, фантастику, романтику. Зізнається: будь-яке навчання їй давалося надто легко. Має навіть досвід здобуття знань у заочній математичній школі при Московському університеті, філіал якої був у Тернополі. Згодом закінчила природничий факультет Тернопільського педінституту ім. В.Гнатюка, отримавши спеціальність “вчитель біології”. А далі — педагогічна діяльність і єдиний запис у трудовій книжці — районний відділ освіти, лише різні навчальні заклади. Спочатку Буглівська школа, після декрету — Чайчинецька, потім Москалівська, Великокусковецька і знову Чайчинецька. А тут уже на посаді директорки школи І-ІІ ступенів.
Позитивна й оптимістична Любов Цалик каже, що у неї було щасливе учительство і директорство. Їй щастило з учнями, за успіхи яких завжди радіє, з колегами усіх навчальних закладів. А найбільше запам’ятала директора Москалівської школи Юрія Поплавського. Йому донині завдячує тим, що навчив завдання виконувати швидко і якісно, готуватися до уроків відповідально, старатися працювати не як-небудь, а з усієї сили. Цей дух інтелігентства, що живе у подружжя вчителів Галини Мифодіївни та Юрія Маріановича Поплавських, яким вони оповили всю школу, не викоріниш ніякими негативними змінами, ніякими спонтанними реформами. Такого директора не бояться в колективі, а з поваги до нього стають кращими. За таким прикладом п.Любов 10 років очолювала колектив Чайчинецької школи. На пенсію вийшла у 43-и за вислугою років.
Любов Цалик — активна громадська діячка як на Лановеччині, так і в своєму рідному селі Ришківці (Мала Снігурівка). Бере участь у всіх культурно-просвітницьких заходах села, нерідко виступає організаторкою. Вона є членкинею ГО «Лановецький меморіал», авторкою статті у книзі «Історія Лановеччини» (2011) про історію села Чайчинці; поезій, опублікованих у літературно-мистецькому альманасі «Лан» другого і третього (що вийде незабаром) випусків; авторкою історико-краєзнавчих дописів у районній газеті «Голос Лановеччини», в обласних виданнях. З-під її мистецького пера вийшли друком 3 книжки краєзнавчо-духовної тематики, 4 сувенірних книжки-присвяти, 2 іменних книжечки, а також дві збірки віршів — про Небесну сотню та про хімічні елементи у 2-х частинах.
Любов Лук’янівна є бажаною і частою гостею та відвідувачкою центральної бібліотеки м.Ланівці, культурного центру Єловицьких та ін. Її радо приймає у своїй світлиці просвітянська родина Кременеччини, де у неї також чимало соратників, однодумців. Пані Люба практично щороку 14 жовтня відвідує героїчні місця бойової звитяги українських повстанців на Шумщині, знає і буває на місцях поховання борців за волю і незалежність України й в інших районах. Цікавиться історією свого краю, багато знань черпає з наукової, дослідницької літератури, любить читати мемуари, про життя відомих людей, твори на філософсько-психологічну тематику. Самотужки освоїла комп’ютер, чимало інформації черпає також і з соцмереж. Має віртуальних друзів з різних куточків світу, спілкується з ними, цікавиться культурою, звичаями та релігією інших народів, розповідає про українські. Мовний бар’єр легко долає завдяки Google-перекладачу. Каже, що такий досвід пізнання чогось нового спонукав до написання соціального роману на тему знайомства і спілкування в соцмережі. У планах та одна з мрій письменниці сьогодні — видати роман, що став би книжкою-попередженням. Планує видати ще одну збірочку поезій, а їх у талановитої майстрині пера чимало.
Чи є життя на пенсії? Яким воно буде? — про це іноді замислювалася п.Люба, приймаючи десять років тому рішення залишити педагогічну діяльність. Та з її веселою вдачею, почуттям гумору, завзяттям, активністю та золотими руками вона б і на Марсі життя закрутила!
Чи є життя на пенсії? Так, безсумнівно є.
Існують варіанти. Розкажу про своє.
Життя — воно таке, яким його сприймаєш
(І скільки віддаєш, то рівно стільки маєш):
Гірке для тих, хто п’є щоднини.
І кисле тим, хто скиглить щохвилини.
А я… Що я? Людина пересічна.
Тягнути віз проблем буденних звична.
Люблю дощі, птахів, мурах і квіти.
Люблю весь світ, в якому дав Бог жити.
Не дивно, що ця жінка любить усе, що її оточує, бо ж сама — Любов! За що б не взялася — усе робить з любов’ю.
«Ришківці — село трудолюбивих людей, у нас багато господарів, які працюють на землі, мають техніку, а ми скромно ведемо господарство, нема про що писати», — каже Люба Лук’янівна.
Насправді — писати про таких людей варто! У цій сім’ї не ділять обов’язки на чоловічі й жіночі. Дружина спокійно може залишити на чоловіка і чималу господарку, і хатню роботу, і куховарство — з усім впорається. Він працює в будівельній бригаді агрофірми «Горинь», має такий характер, що завжди підтримує всі задуми дружини, розуміє, є її першим слухачем і критиком. Бувало не раз, що просвітницька діяльність п.Люби кликала її на цілий день з дому. А в селі — як в селі…
Хазяйство у Цаликів — це традиційний «асортимент» усіх видів домашньої живності — як у хліві, так і на подвір’ї. Одних тільки котів шестеро. І всі приблудні. Господиня жартує, що, оскільки їхня хата крайня на околиці села, то вусаті зайди різного віку регулярно з’являються у них на обійсті. «Хто приходить, то вже залишається, бо ми не жадібні», — сміється жінка. Разом із внучкою придумують котам чудернацькі імена. Насправді, з усіма тваринами, всією домашньою флорою, вирощеною дбайливими руками, ця жінка говорить, як з людьми, пише їм поетичні присвяти. На городі, окрім огіркових плантацій, що займають майже 5 соток, — повний борщовий набір, а ще — декоративні квіти. Щось продає, а щось — лише для власних потреб і задоволення. Присадибне ботанічне розмаїття — це, зізнається п.Люба, не стільки для неї виробництво, як поклик душі, хобі, наче читати книжку.
Цьогоріч, хвалиться господиня, гарно зародили огірочки. Було, щоправда, тиждень не в’язалися і плодів не давали, а було, що й по три рази на день мусіла збирати. Каже, непогано заробила на «зелених». Ще й зараз трохи плодоносять. Як біолог, знає, що хочуть рослинки, якого добрива й обробки потребують. Слідкує за тим, щоб хвороби не «з’їдали», переживає, якщо природні явища нищать урожай (град, наприклад). Грунт удобрює деревним попелом, курячим послідом. Важливою складовою щедрого урожаю вважає насіння. Купує лише фірмове, гібридних сортів, бо воно має стійкість до хвороб. На цю тему пані Любу не годен переслухати — із захопленням розповідає про свою участь в агросемінарах, які проводили навіть у Снігурівці відомі фірми, що займаються вирощуванням високоякісного насіння овочів. Вважає, що серйозний та відповідальний підхід до будь-якої справи — це на 90% успіх самої справи. Інші секрети, аніж щоденна важка праця з любов’ю та гарним настроєм, їй не відомі.
Любов Лук’янівна і гарно в’яже, вишиває, шиє. Її мама (зараз їй 90 років, живе з нею) була кравчинею, тож дівчина змалку виросла, як жартує, під швейною машинкою. Колись самотужки освоїла ножну, а, придбавши електричну, за день розібралася й у цьому механізмі. Строчить тепер на електричній. А взагалі — вона жінка, хоча й дещо консервативна, проте відважна. І коса в її руках вправно працює, і машину не тільки водити вміє, а й поремонтувати, і мотоблоком орудує, і на трактор сяде й поїде. Про таких майстрів на всі руки є фразеологізм «І швець, і жнець, і на дуду грець». З «дудою», правда, не склалося. Пані Люба зізнається, що любить фольклор, але зі слухом не пощастило. Та в її випадку — краєзнавиця і поетка граційно поєднує своє римоване слово з власним присадибним ботанічним розмаїттям. Нікому не заздрить і радіє, що їй щастить на освічених людей. Хоче, щоб села не пустіли, щоб за важкий труд селяни отримували достойну винагороду. Та й не тільки селяни — усі працьовиті й розумні українці. Мріє, щоб Україна стала не лише географічним центром Європи, а й духовним, культурним, політичним та економічним.
Мрії мають властивість і силу здійснюватися. Головне — віра, надія, любов та віддана праця позитивних людей!
Наталя ГАМЕРА.
Чим ти живеш, знедолене село?
Невже ж бо тільки салом і базарами?
Невже не чуєш більше солов’їв
І клекоту орлів у висоті під хмарами?
Суспільних прошарків давно вже тут нема.
Немає поділу на «білих» і «зелених»,
Бо місять всі однаково багнюку
З родючих українських чорноземів.
Все ж віриться, що завжди так не буде:
Постане Україна із руїни,
Літатимуть хрущі в садах вишневих,
Прийдуть, нарешті, й в села переміни.
Перефразую я відомого поета,
Вкладу в його пророцтва свої слова малі:
Як буде син, і буде мати,
То й будуть села на Землі!
***
У ті весни безхмарні гріло сонце яскраве,
Ніздрюваті сніги враз струмками ставали.
Влились в річку струмки, що за ніч одну скресла
І кораблик дитинства кудись в далеч віднесла.
Ніби вчора весна пишноквіта буяла,
Довгі дні, наче вічність, і тепло дарувала.
Ішли щедрі дощі з хмарок легких, мов пір’я,
Потім літо настало і пора переджнив’я.
Половіють жита, наливається колос
І громи молоді випробовують голос.
Ваговите колосся оглядаю з любов’ю,
А уста тихо шепчуть: «Не було б градобою».
День минає за днем, пробігає квапливо,
Та на зяб не орю я життя свого ниву.
Я ту ниву щодень засіваю-плекаю
І молю в Бога ласки дочекатись врожаю.
Коли осінь прийде з затяжними дощами,
Я повернусь у літо потайними стежками.
Знову квіти й тепло віднайду-наворожу,
Бо якщо в душі сонце, то і дні всі погожі.
Ляжуть в полі сніги, хуртовини повіють,
Тільки нива життя щедрим колосом зріє.
Наче сонце сія серед столу хлібина.
Не для бід — для добра в світ приходить людина.
Проект здійснено за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.
