У сільській бібліотеці я, тоді школяр, бував щотижня. І моє бажання читати зростало швидше, ніж книжковий фонд. «Перелопативши» літературу для дітей, а деякі книжки і по другому разу, я дедалі частіше та з більшим бажанням зазирав на вищі полиці, де стояли видання для дорослих.
Однак бібліотекарка чітко знала свої обов’язки: до цих книг мені зась. Спершу треба підрости. А воно ж так кортить…
Десь у класі п’ятому чи шостому я знайшов вихід. На пасовиську завертав од набігів на колгоспні поля корів старших хлопців, а натомість просив їх узяти в бібліотеці книжки, на які накинув оком. Ті, як правило, погоджувалися, бо ж увесь день на пасовиську грали в карти, поки я пантрував за своєю та їхньою худібкою, а в бібліотеку треба було йти лише раз чи два на місяць.
Та її завідуюча невдовзі розгадала мою хитру затію. Адже романи і повісті раптом почали читати ті випускники, котрі в місцевій восьмирічці заледве переходили з класу в клас. Викликавши на відвертість кількох із них, бібліотекарка розсекретила нашу таємницю. Мені не залишалося нічого іншого, як чесно зізнатися. Їй це сподобалось, і вона почала давати книжки не «за моїм віком», попередивши, щоб я нікому про це не казав.
Одного надвечір’я (бо ж удень усі в полі) приніс я на обмін черговий стосик книжок. Бібліотекарка затрималася на плантації колгоспних буряків (культпрацівникам теж виділяли певну площу), але я все-таки дочекався її. Мабуть, за таку терплячість вона дозволила мені нарешті взяти «Трьох мушкетерів» Дюма. Досі пам’ятаю сіру обкладинку бажаного томика. До нього долучив ще кілька книжок.
Поки бібліотекарка виписувала-записувала літературу, час минав. Коли я вийшов на вулицю, ніч уже брала за очі. Спустився стежкою на дорогу — аж тут назустріч зграйка собак. Як їх обминути? Тілом поповзли мурашки. Іншої дороги до моєї хати нема, значить, доконче йти мимо псів. Страшно…
І враз згадав про трьох мушкетерів. Дещо про їхні подвиги оповідали старші хлопці — ті, які любили читати. Тепер у мене в торбинці — книжка про цих сміливців. А я, хоч без коня і шпаги, боюсь якихось псів?
Мурашки продовжували бігати по спині, але я вже не звертав на них уваги. Затамувавши подих, сміливо пройшов мимо собак. Ті, здається, й не глянули в бік нахабного хлопчиська. Правду казала мама: «Собаки відчувають, хто їх боїться. А сміливих не чіпають».
Але на повні груди я вдихнув через метрів десять після того, як розминувся з небезпечною зграйкою. І подумки подякував трьом мушкетерам, наперед тішачись, що вдома розкошуватиму разом із ними. Навіть якщо мама звелить вимикати світло, читатиму з ліхтариком під ковдрою.
Автор: Богдан МЕЛЬНИЧУК.
