Літній вечір був таким чудовим і п’янким, все цвіло і пахло. Я, сімнадцятирічна, прагнула любові і щастя. Ти зустрівся на моєму шляху — красивий, сучасний, ну справжній мачо, єдине світло у вікні. Почуття, що спалахнули в наших серцях, мов вогонь, не можливо передати, це треба відчути. Ми насолоджувалися одне одним, гуляли під сяйвом небесних зірок, аж до світанку.
Та я поїхала навчатися в місто. Всього на рік. Як чекали зустрічей, коли приїжджала на вихідні. Здавалося, що ці стосунки назавжди і навічно. Ти навіть подарував мені обручку.
Здобувши професію, повернулася додому. Наші побачення стали частішими і тривалішими. Та одного разу ти не прийшов. Затріпотіло серце, невже щось трапилося. Сама наважилася зателефонувати. У слухавці почула дивний твій голос:
— У мене депресія, хочу побути один.
Не зрозуміла нічого. Не з’явився ти ні на другий, ні на третій день. Як зустрівся на моїй дорозі, так і зник, без ніяких пояснень. Я горда — страждала, плакала, але не нав’язувалася. Перетерплю.
Бачу тебе з іншою, я зустрічаюся з іншим. Проте забути не можу. Хіба перша любов зникає безслідно із серця? Дуже шкода, що я не твоя.
Оксана В.
