У 2014-му ланівчанин Сергій Гончарук добровольцем пішов захищати Україну. Уродженець Донеччини (м.Горлівка), він служив у підрозділі 80 десантно-штурмової бригади, що тримав оборону, зокрема — і на території Донецького аеропорту. Як відомо, усіх тих бійців за їхню мужність, відвагу, героїзм і неймовірну витривалість навіть вороги називали кіборгами. Наш лановецький волонтерський екіпаж тоді неодноразово провідував земляка-захисника на бойових позиціях фронту, зокрема і неподалік окупованої Горлівки.
Повернувся кіборг додому після демобілізації з легким пораненням, з контузією. Пройшов реабілітацію, допомагав і побратимам підтримувати бойовий дух, трохи волонтерив. Ніколи, каже, не покидала його думка про те, що російські окупанти зупиняться лише на Донбасі.
Як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Сергій Гончарук хотів вступити до місцевої тероборони, але, як військовий з досвідом, поліцейський у відставці, вважав, що більше потрібний на передовій. Повідомив синам, дружину відправив за кордон, а сам подався до військкомату, звідки його практично одразу відправили у розташування військової частини.
П’ятий місяць кіборг з Лановеччини знаходиться у найпекельніших місцях фронту. На нульових позиціях разом з ним, лише в інших підрозділах, воюють багато наших земляків, з якими Сергій іноді перетинається. Відчайдушні воїни, мужні захисники, котрі не раз дивилися смерті у вічі. Чимало його побратимів загинули, отримали жахливі поранення. Дехто так і залишився на полі бою чи потрапив в інше пекло — полон.
Був випадок, коли несамовито працювала ворожа важка артилерія. Тут, кажуть бійці, російська рулетка: якщо фортуна на твоєму боці — залишишся в живих, а ні — 200-й чи 300-й, бо і сховатися практично неможливо. Під час одного з таких обстрілів неподалік Сергія Гончарука впав боєць. Підповз до нього, перевірив документи (бо обличчя неможливо було розпізнати): «Дивлюсь, а це земляк з села Борсуки, з яким тільки на днях познайомились тут». Сергій вивіз бездиханного побратима з небезпечного місця з Сєвєродонецька і потурбувався, аби загиблого Олега Андрощука доставили на Лановеччину, у рідне село, щоб поховати по-християнськи. Розуміє, що для рідних означає «пропав безвісти». А таких чимало, особливо після безперервних бомбардувань…
Сергій Гончарук — депутат Лановецької міської ради. Працівники міської ради за власні кошти придбали автомобіль і передали його на підрозділ до Сергія. До Бахмута його пригнав водій Віталій Вів’юрко, з Бахмута на свою позицію забрала ланівчанка, командирка медичної роти Наталя Севастьянова, а від неї на Сєвєродонецьк машину пригнав також ланівчанин, учасник АТО, поліцейський у відставці Василь Бурик, котрий служив неподалік, у Лисичанську. Сергій на той час не зміг виїхати з Сєвєродонецька. Та й не було чим.
Це авто подолало довгий шлях до фронту (придбане в Англії), однак прослужило на передовій лише три тижні. Але встигло зробити багато добрих справ. Сергій, як начебто власник цієї машини, вивозив поранених і загиблих під обстрілами. Осколки ракет і снарядів діставали бойове авто і на ходу. Місія ця надзвичайно небезпечна, але комусь, вважає кіборг, це потрібно робити. Під час одного із бомбардувань машину повністю знищило уламками снарядів. Воїни, яких, на щастя, в ній тоді не було, залишилися живі.
Сергій разом із дружиною Тетяною виростили двох синів. Сьогодні, як і з початку АТО, хлопці допомагають батькові і його побратимам. Олександр довший час живе і працює в Іспанії, Роман — у Ланівцях веде свій невеличкий бізнес. Жертвують власні кошти, допомагають друзі та знайомі, і вони закуповують важливі для бійців речі, спорядження, автомобілі. Олександр неодноразово надсилав в Україну гуманітарні вантажі, які організовував у Мадриді, а Роман, разом з іншими водіями з Лановець, декілька разів доправляв допомогу в гарячі точки. Нещодавно доставив автомобіль на передову батькові, а днями — в інший підрозділ, де служать наші земляки. Гуманітарну допомогу з Іспанії (одяг, взуття, продукти, засоби гігієни, медикаменти тощо) Роман передає чи особисто доставляє також і переселенцям, котрі проживають у Лановецькій громаді.
Своє волонтерство брати Гончаруки не особливо афішують, бо вважають, що воно не може бути індивідуальним. Як правило — за цим стоїть копітка праця команди однодумців. А вони у них є! І, дякувати Богові, немало. А їхній батько — категорично проти, щоб про нього писали, бо переконаний: він там, де має бути, робить те, що повинен і вміє робити! І таких вмотивованих, як він, немало!
Наталя ГАМЕРА
